кривавлячи долiвку розбитими ногами, до неї пiдповзає Катерина, насилу-насилу устає з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чує, що прийшла смерть?
пдкий дим i спека забивають хату. Софiя кидається до вiкна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрiчають холоднi склянi очi. Лунає пострiл, i кров заливає праве плече молодицi. Але її тiло наче каменiє – не чує болi.
– Не плач, дитино. Наш тато їх усiх переб'є. Усiх, моя доню, – обливає сльозами i кров'ю Любу…
Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiшає вiн з хлопцями в село. I молодиця, заплющуючи очi, ступає крок уперед, назустрiч своєму чоловiку…
Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в ротi пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темнiє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очi, i Софiя лягає обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.
– Доню, ти ще жива? – i не пiзнає свого голосу. Гiрка жарiнь забила шорстким болем.
Мовчить Люба… Що ж це по головi б'є?.. О, вже стеля валиться. Григорiю, чи ти знаєш, як твої дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю, радiсть моя, до чого дожилися ми…
А вiн iде за вогнями… Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй Григорiю! Навiки прощай…
I вже не чує Софiя, як спалахнули її чорнi коси, червоними стали, як до неї тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку своєї рiдної, мов пташеня пiд крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не кричати…
Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса її обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина…
Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочується всерединi бiль, забиває подих, i знову скривавлюються уста.
Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого цвiту, а їй здається, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi на могилки.
«Повiсили», – це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його бiльше, не почує рiдного насмiшкуватого голосу?
I з острахом пригадує ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки, бачила Iвана зi складеними на грудях руками.
Майдан бiля школи.
Тиша.
Груша в цвiту.
– Iване! Iваночку мiй! – широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тiло.
Iван стоїть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпiкають холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил.
З жахом Марiйка подається назад i застигає на мiсцi. Важке тiло Iвана Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю. А повiє вiтер, то й подається чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся оддалiк – наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом. Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку.
I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що бiля незнайомої повiшеної жiнки стояло двоє дiтей, притуляючись личками до босих нiг матерi.
XIII
Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний взвод.
Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався дивовижно крихiтними сiтчатками.
Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхлої землi, вкритої бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову, затемняючи все, виринала його сiм'я.
Невже бiльше не побачить її? – кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.
«А чим ти кращий за iнших?» – строго допитувалась невгомонна думка.
«Нiчим, – зразу ж погоджувався. – Та в тому й сила людини, що надiя живить її i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя».
– Вирушаємо? – пiд'їхав Тур. Трохи далi за ним притримували коней охоронцi. Дула їхнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи лiсову дорогу з двох бокiв.
– Поїхали, – одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.
Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого господаря.
Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими губами, замахав головою.
Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.
– Як ти думаєш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають?
– Чого? – замислився, одганяючи тi самi думи. – Весна iде.
– Орати пора? – насмiшкувато примружив око.
– Нi, жати, косити настав час, – зрозумiв натяк Тура. – Життя тепер iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка.
– Це правда, – погодився Тур. – Великi дiла наспiвають.
– Знаєш, – раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних очах: – колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом, чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю – велике плавання… От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а тепер – яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю – велике плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. – I замовк, сповнений тими згадками, що так тiсно єднали його i з Великою землею, i з тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там єдиний порадник, друг, батько i полководець – великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.
Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На тому березi хтось невидимий суворо запитав:
– Пароль?
– Радянське Подiлля! – вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не побачив дозорця.
Доки доїхали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синiв.
Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'єднання майор Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена
