I, вона знає, вже бiльше нiчого питати Андрiя: обценьками не вирвеш зайвого слова. Таким був її Тимофiй, таким був Дмитро, таким i внук вдався.
А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча впертiсть аж набухає в кожному його русi.
– пдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.
– Добре, бабо! – раптом веселiє хлопець, в очах проскакують свiтлi iскорки. – На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. – вiн риссю виїжджає на просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу…
Вiтер недбало розiрвав хмару, i в димчастому просвiтку поплив повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося в хату i освiтило блiде обличчя Андрiя. Рiвно дихаючи, лежав хлопець на лiжку, накритий батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньої губи, вiдкриваючи лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.
Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому свiтi? Куди з вами подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася вами, як самим сонцем, а тепер пiдтинає життя проклятий фашист, пiдтинає, мов сокира дерево. Хiба ж так думалось жити?.. Усi вчителi не могли нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не вiзьмуться, все до ладу доведуть… Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися цi поганськi хмари, як туман по долинi…
В уявi пропливало мiсиво постатей чужинських, огидливих потвор i виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю – в її груди в'їдались.
Тяжко горювала вдова, та треба ж було пiдтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi.
Краще накрила пiджаком Андрiя i, коли вiдступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця лiжка. Мокра одiж обпекла їй пальцi. На викручених, ще не просохлих штанах Андрiя ряснiли волокнистi нитки водоростей.
– Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай – знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов. I справдi, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись хлопець.
Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не могла. I печаль, i думи, i спомини обступили її, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не спалось вдовi, як не спиться перед горем людським.
Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям затягнули небо, заховали мiсяць i своїм обвислим ганчiр'ям хилились долi, наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю…
Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в її руках чи пiд ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер тої пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пiсню… Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов, своєю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей…
I ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.
Вулицею чути чиїсь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до крайньої яблонi. Висока постать зупиняється на мить бiля її ворiт i зразу ж, злодiйкувато горблячись, прямує далi.
«Лiфер Созоненко, – пiзнає i проводить очима ненависну тiнь. – Чого вiн?»
Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиняється бiля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест.
«Намiтив проклятий», – i хапається руками за плiт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко прямує вулицями, придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця i тихо стукає у раму. Згодом у вiкнi з'являється постать, вся у бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиняє сiнешнi дверi.
– Це ви, Докiє Петрiвно? – дивується Василь Карпець. – Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив?
– Нi, Василю. Лиха година мiтить нас…
– Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за своїми, – спiшить до хати Василь, вислухавши стару. – Уже свiтати ж починає…
Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений рев машин.
Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху. М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля, на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи дугою село.
Не злiз, а скотився з драбини хлопець.
– Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! – вскочив у хату i почав будити Ольгу.
– Ти чого? – спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою дiвчинка.
– Гестапо їде! Збирайсь!
I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава.
– Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо через поле – в лiс. I на болота. Я вас наздожену! – порядкував Андрiй.
– Куди ж ти? – запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою.
– Сповiщу людей, щоб тiкали.
«Сину мiй, кровинка моя». – болiсно стиснулося серце в матерi.
– Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе…
– Знаю, знаю, мамо! – нетерпляче махнув рукою. – Не барiться! Городами бiжiть, – схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки курява закрутилась позаду.
«Сину мiй, кровинка моя», – на мить застигла мати серед подвiр'я, притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi пальцi.
На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала Дмитра, i не було їй в свiтi дорожчої людини, що так несподiвано колись затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть.
А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху.
«Сину мiй, кровинка моя», – тремтить серце, як росина на скошеному стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустрiти на шляху Дмитра з Андрiєм, мовчазних, поважних, як перше колись iз поля повертались.
Та нiмує шлях.
– Ходiмо, дочко моя, – Докiя торкнулася рукою її плеча.
– Ходiмо, мамо, – неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то «мамо» було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на серцi Югини, заспокоїла її:
– Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пiшли, доню.
Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.
Пишною бiлою хвилею пiдiймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу.
Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi луговi чайки.
«Чиї ви? Чиї ви?» – горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi здавалось, що птиця питає про її дiтей.
«Отця i неньки», – вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на невеликому пагорбi верболiз, щоб
