– Мамо, тато листа передав?.. Передав?
– Передав, дитино. I тебе згадує, цiлує. Прочитай, дочко, – подала Софiя нагрiтого серцем листа.
А невiдома жiнка поспiшала. Дуже поспiшала. Софiя ледве встигла написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка.
«Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi здається, що я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе i все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i високо-високо, аж до самого неба пiдiйме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорiю, i кожної ночi. Усi ми до самої землi кланяємося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми тебе до кiнця вiку не забудемо. Iще передаємо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi своїми сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя».
Невiдома жiнка уважно прочитала листа i сказала Софiї закреслити останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила:
– Може десь у чорнi лапища попаду.
– Партизанка ви?
– Партизанка, – i вперше за весь час усмiхнулася.
– Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, – кинулась Софiя до скринi.
– Не треба, – рухом руки хотiла зупинити її партизанка, – не зобижайте себе.
– А це й не моє.
– Чиє ж? – здивувалася.
– Людське.
– Склад у вас, чи як? – недовiрливо пiдвела брови.
– Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, – тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий одяг.
– Хто ж керує вами?
– Пiдпiльна парторганiзацiя.
– Листiвки на телеграфних стовпах – це ваша робота?
– Наша, – Софiя пiдiйшла до печi, бiля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: – Це теж нашi листiвки.
– Винахiд! – весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення Радiнформбюро.
– На ярмарку їх легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки.
– А от одяг, здається, свiй даєте?
– Свiй, – призналася Софiя. – Збираємо бiльше для чоловiкiв. Не зобидьте мене – вiзьмiть.
Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i партизанка пiшла городами в темну весняну нiч.
– Не дочекаюсь я Григорiя, – з жалем сказала другого дня Орина. – Коли б мав скоро прийти, не подавав би звiстки.
– Може й дiждетеся, – вiдповiла Софiя, хтозна в який раз перечитуючи листа.
– Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було.
– Що це?
– Моє вбрання. Останнє, – i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик, де лежали намiтка, чорне плаття, бiла хустина, чорнi носки i невелика подушка.
Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.
За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i на очах прощалася зi свiтом: послухали i аж посинiли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на обличчi з'явився темний рум'янець.
– Ще кiлька день залишилося їй до смертi, – пошепки якось сказала сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти своєю смертю.
ХII
Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на другому лiжку горiлиць спав Андрiй. I чомусь Докiї здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря. В сухiй настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнської м'яти i прiсний недобрий присмак багновища.
Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало… Коли ж цьому край буде? Усе добре одвернулося од людей, i тiльки горе суше мозок, розриває на шматки серце, в'ялить до самої костi напрацьоване тiло.
То перше вона йшла на поле, наче на весiлля. Отой шматок блакитного неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвiчний широкий шлях, отi пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували їй руки, отi три ставки, нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди – велика рiдня її, – все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер сама земля вiє кладовищем. Куди не пiдеш – тiльки розмови про людське безталання. Тужать похиленi осиротiлi оселi, горюють молодi вдови, попiдвiконню ходять сироти-дiти.
Сама земля плаче…
З дивовижною яскравiстю бачила засмученi обличчя рiднi, сусiдiв, знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осенi в лiсi. У недiлю пiшла по гриби. Погожий осiннiй ранок снував на стернях срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi дрiбнi зерна роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi розлогих дубiв, i сумовито оголялися на смерть переляканi, трепетнi осики. Через дорогу в лiску заворкотав дикий голуб. I враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе, прогуркотiв вибух.
– Оце добре! – зрадiла i зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро порядкував зi своїми хлопцями. Що, як ловлять його?
I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху.
Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами грибiв осiнньому лiсi. Тихо падають з дерев на землю золотi дукати. На дичцi застукав дятел i штопором, донизу, почав писати чiпкими ногами круги по замшiлiй корi. Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого срiбла старої берези. Докiя потягнула його за корiнець до себе, i податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи бiлу сiтчатку грибницi. Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що так необережно розкрила грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намiтку в домовинi, i, сидячи навпочiпки бiля кореневища, довго не могла заспокоїтись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв.
Тупiт копит вивiв її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лiсом скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi очi гостро нишпорили навкруги. Ось вiн побачив її, одначе хоче їхати далi, та вона гукає внука до себе.
– Андрiю, Андрiю!
Хлопець неохоче повертає коня i пiд'їжджає до неї.
– Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? – з перебiльшеною цiкавiстю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi виразнi очi натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками.
– Ти де був? Чому такий заляпаний?
– Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його… Так де ж вашi гриби? – збиває Андрiй її з пуття.
Вона вже не сумнiвається, що хлопець хитрує, i докiрливо дивиться на нього.
– пй-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз, що й досi не можу нагрiтися. Поїду додому.
I це «їй-богу» – бо хлопець нiколи не божився – ще бiльше непокоїть її. Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивляється в очi дитинi. Андрiй спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потiм насупився i рiзко спiдлоба вперся очима в неї. Так само, як i в Дмитра, затрiпотiли крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий пружок.
