кожному дворi вiдчувався той щасливий i святковий настрiй, що охоплює людську душу в хвилини найбiльших переживань, коли зовсiм не думається про своє особисте, бо воно так добре розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше дихалося i легше ходилося по землi.
Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками i поритої давнiми щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i переходив у гортанний клекiт:
– Я тобi сказав – не пущу! Значить, не пущу!
– Еге, так i не пустите. Сам утечу, – вперто твердив дитячий голос.
– Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза.
– Нема такого права, тату.
– Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, – почав доводити батько.
I зразу дитячий голос повеселiшав:
– Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що!
– Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! – сплюнув лiтнiй чолов'яга в короткiй свитинцi. – Ходiмо вже разом, причепо, бо запiзнемось.
– Е? – ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через напiвобваленi задавненi щiлини.
Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтхає i плещеться рiка. А лiворуч хвилею перекочуються шуми – то людська рiка, невидима i грiзна, попливла усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя, скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих iскор, схожих на кетяшину бузка.
Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною закрасувалися рiвною лiнiєю нових будiвель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцiї i комендатура. Перед їхнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.
З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвислої кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги.
Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим «ура». Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий крик роздирав темiнь пронизливо й довго.
Iз казарм, будинку полiцiї i лiсистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пiзнiше – кулемети i спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось частина їх добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше озвалися кулемети й мiномети.
Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i, пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду. I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.
– Впору сипнули! Дуже впору! – зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох дерев. – Красиво б'ють!
– По-хазяйськи! – зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев.
Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв їй крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана, обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками.
З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не залягли мiж товстими колодами сплаву.
Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.
– За Батькiвщину! За Сталiна! – пiднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона нахилилась до пораненого.
– Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. – тяжко захрипiв молодий хлопець з хвилястим русявим чубом.
Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче соска, i з невеликої рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла боєприпаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу.
Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi, утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля неї кулi, i вона з похилої кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку помiж човнами.
На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної.
Iще раз пролунало «ура», i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв.
Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя.
Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами – шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна…
Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника.
Стихали пострiли.
Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак.
– От i познайомились – партизан Дмитро Горицвiт, – усмiхнувся молодицi, бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi.
– Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, – стисла йому руку своєю невеличкою,
