– Умивайтеся звiдси, – поставила великий глиняний полумисок.
– Чи не чари нам приготували? – засмiявся Созiнов.
– Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, – любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула.
Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
– Чого запечалились? – увiйшов у двiр Дмитро.
– Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, – подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту…
Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок…
Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам…
Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини…
Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, – втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i тричi утiкала з дороги.
– Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої костi в своїй землi, – говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини – хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною… Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на могутнiх плечах.
– Дядя Митя! – смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
– Тьотя Галя, – в унiсон вiдповiдає.
– Я не тьотя, – заперечує дiвчинка.
– А хто ж ти?
– Я Галя.
– Хто ж тобi такого наговорив?
– Сама знаю.
– А ще що та знаєш?
– Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
– Правда, тьотю Галя.
– Я не тьотя.
– А хто ж ти?
– Я Галя.
– Хто ж тобi такого наговорив?
– Нiхто! – розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено вiдкопилює губи.
– Ну, коли не признаєшся – викину на хату!
– Не викинете, – впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра.
– Чому?
– Бо ви добрий, дядю Митя… Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра.
Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси:
– Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися.
– Ех, аби трактор… хоч би побачити…
– Ти, браток, тракторист?
– Та нi, кулеметник…
– А був?
– Бригадиром тракторної…
– Як земля увечерi пахне.
– На врожай…
XVII
Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я.
В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги.
Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки.
На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
«Бузькiв огонь цвiте, – нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: – отак наша кров тече».
В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони – селяни, озброєнi мадьярськими «пушками», берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
– Якими ви стрiляєте? – показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку.
– Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще – набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, – весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.
Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття
