прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзнає Сафрона Варчука.
«Кого ж вiн шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нiкого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi», – i полегшено переводить дух, коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце.
– Мамо, не пiзнали? – гаряче дихнув їй в обличчя Андрiй, i його блiде лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою.
– Пiзнала. Чого вiн тут ходить?..
– Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцiї нiколи б сюди не забрiв… Мамо, – голос його аж переривається. – Це, може, нашi прийшли?
– Що ти, сину? – злякано i радiсно промовляє.
– Я зараз дiзнаюся, – рiшуче пiдводиться хлопець.
– Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, – пригортає сина до себе i не помiчає насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький?
– Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. – I вiн зникає в кущах, пругкий i дужий, мов дубок.
– Коли б нашi повернулись! – ще бринять у вухах, як пiсня, останнi синовi слова. I вона хоче i боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не «наврочити» собi, тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих забобонiв.
XIX
– Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали?
– Нi, – здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота.
– Ви ж мене лiкували.
– Не одного вас довелося, – тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. – На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили.
– I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес…
– Ой, пам'ятаю! – скрикнула i засмiялась молодиця. – Це ви у руку були пораненi.
– Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.
– I таке скажете, – похитала з перебiльшеним докором головою. – Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?
– Вiн мiсцевий. Поїхав додому.
– Хто ж то такий?
– Командир наш. Дмитро Горицвiт.
– Дмитро?! – блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку прикладає до грудей.
– Що з вами?
– Нiчого, – неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: – Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село.
Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi, став бiльше спостерiгати навколишнє – не тiльки зовнi, а й з глибини.
I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока.
Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, – вiн знав, а може тiльки здогадувався, – були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав:
– Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди – на виданнi, – i пересмикнуло вiд несподiваної думки: «А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр».
Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко.
– У хатi сидить, – перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi… Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого.
Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати.
Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої сонцем кiмнати.
– Добрий день у хату!
– Доброго здоров'я. – Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула:
– Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж?
– I сам не знаю: був чи не був, – поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка.
Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од весняного сонця.
– I як ви потрапили до нас? – нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина.
– Бо зi мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте». Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i заїхав. Може не рада? – напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв.
– I добре зробили, – всмiхнулась дiвчина.
– Бачите, яка вона у мене, – пiдiйшла Марта до столу.
– Справжня дiвчина, хороша.
– Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, – важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя.
– Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? – почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну.
– Правда, – так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi свої турботи.
XX
Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її
