Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами, зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим настоєм пiдiпрiла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя, освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усiєю землею. I захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким живим зерном.
Так, iнакшої думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, – зосереджена, строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, буває, i танцюють – наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмiшка таїться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворої пережитої необхiдностi, а тому й краса її приходила пiзнiше, як задума пiсля прослуханої пiснi.
– …А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матерi виряджають своїх синiв, жiнки – чоловiкiв, сестри – братiв. I хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! – закiнчив своє слово.
Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, поїхав перевiряти роботу взводiв.
– Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, – пiд'їхав Микола Остапець.
– Ти думаєш?
– I думати нема чого! – обiзвався позаду квген Свириденко. – Дай тiльки допомогу людям – битимуть фашиста… До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю владою зiскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, вiзьму свого дiда. Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а вiн один вперся: «Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi колгоспи не скоро дочекаються»… Заскакую це якось напровеснi додому. Ну, звiсно, мати обнiмає, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi обзивається:
– квгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень знистожили?
– Правильно, дiду, – кажу.
– I до нас дiйдуть?
– Безпремiнно дiйдуть.
– Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде їх довше – сам пiду шукати своїх. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду.
– А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете?
– Перший побiжу, аби тiльки своїх побачити… Та ти не смiйся, чортiв вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з людської болiстi смiятися. I так вiн це «людської болiстi» сказав, що мене аж дрож пройняв… Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла теперiшня проклята житуха.
Партизанський патруль зупинив їх при в'їздi в сусiднє село.
– Як справи, Федоре? – запитав Черевика.
– Хорошi, товаришу командире, – наблизилась чорна, збiльшена темiнню постать. – Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землi.
Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настроєм, що охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок людям i коням. Постукали в дверi просторої хати, i незабаром з сiней обiзвався дитячий голос:
– Хто там?
– Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним, схвильованим голосом промовив:
– Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим.
– А де ж батько, мати? – запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голiвки.
– Убили їх, – обiзвався з хати голос дiвчинки. – Iвасю, бiжи в клуню по сiно!
– Я зараз, – метнувся хлопець на двiр.
Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до причiлкової стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi голоси, брязкiт зброї, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою худого тiльця сиротини.
Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий горщик.
– Ганю, збiгай до тiтки Марiї за молоком. Скажеш – для партизанiв.
– Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, – метнула чорними косками.
– Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? – задумався хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло.
Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i сумовитими очима.
– Як вам спалося? – пiдбiг до нього Iвась. – Не замерзли? – i головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бiйцiв i зразу ж наказав:
– Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
– Дiстанемо! – швидко пiдперезався квген Свириденко i через хвилину вискочив з Остапцем у двiр до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки.
– Ой, горе моє! Куди ж вашi поїхали не поснiдавши? – сказала таким жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна.
– Вони скоро повернуться, – заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й дiйшли якiсь чутки – не повiрив їм, бо ж у мiстi зiбралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста виїхала каральна група – щось iз шiстдесят пiхотинцiв.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину лiсу, партизани всiєю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки їх не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, їх хотiли розстрiляти у вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.
Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського з'єднання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира вогневого взводу Пiдвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанськi загони озброєним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками. Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для перев'язок – бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi – готувались до партизанського свята. I в
