I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на свої сили i ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi залишилися в осиротiлих будiвлях.
З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi своїми дiтьми, рiдними та кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди залишалися не в своїх домiвках, а в заранi вготованих домовинах…
Та так воно й було – передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надiї, а яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий.
– Тварина чує бiду, – розсудливо говорили старi люди j затуманеними очима, по-новому, так, як пiсля тяжкої хвороби оглядались навкруги.
Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу, потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї, спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд.
До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи однiєю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда, поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад.
– Простiть мене, тату, – задрижав пройнятий сльозою голос.
– Нехай люди простять, доню, – урочисто i твердо промовив. – Шкода, що не можу з вами пiти – вiдходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловiка вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, – i незграбно подав жiнцi червону пiонерську краватку. – Це нашого Iвана… Приберiг…
Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був посiчений дрiбними вогкими шротинками.
Хвора Марiя Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною i внучатами, а сама навiдрiз вiдмовилася пiти у загiн.
– Де родилася, там i помру. Не моїй старостi ходити по лiсах.
Iдучи iз. сiм'єю в Городище, Дмитро пригадав, як вiн ночував у сирiт в Супрунiвцi i, пiдiзвавши до себе Пантелiя Жолудя, наказав:
– Тобi треба привезти в наш табiр Iвана i Ганю… Пам'ятаєш дiтей?
– Пам'ятаю, товаришу командир, – засвiтилися ласкавим усмiхом димчастi очi партизана. – Зараз можна поїхати?
– Зараз. I передай їх на догляд якiйсь хорошiй матерi.
– Добре, товаришу командире! – 3 мiсця, пригинаючись, пустив у галоп свого любимого тонконогого Шпака, веселого i розумного коня, що по голосу i свисту всюди пiзнавав свого хазяїна.
…З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грiзнi бої, а тому всiх, хто мiг носити зброю, розбили по ранiше сформованих ротах i взводах. Кожна рота мала «патронат» – так партизани прозвали свої родини.
– Тату, вiзьмiть мене з собою, – знову попросився Андрiй, коли Дмитро приїхав на Бiле озеро – зовсiм висохле i заросле чагарниками болото, де розташувались люди його села.
– Пiзнiше, Андрiю. Тiльки вискочимо з цього кiльця – вiзьму до себе.
I хлопець сумовито замовк.
Бiля лiсової дороги Дмитро зустрiв Марту, що йшла з Нiною вузенькою стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.
– Як живеться, Марто Сафронiвно?
– Як люди, так i ми, – вiдповiла стримано i зiтхнула. За останнiй час жiнка схудла, змарнiла, з'явилися густiше зморшки, але вони тiльки пiдкреслювали її задуману красу, як пожовтiлi береги пiдкреслюють спокiйне осiннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого майстра, стояла ставна дiвчина, усiм схожа на ту дiвчину, яку вiн давно-давно зустрiв колись бiля трьох ставкiв. Тiльки обличчя у Нiни було трохи подовжене, i тому воно здавалося бiльш строгим, анiж колись в її матерi.
До Дмитра пiд'їхали Гаценко i Жолудь.
– В Лазорка Iванця свято. Марiя дитину народила, – задоволено повiдомив Пантелiй.
– Син?
– Партизан!.. I вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє вiд щастя i переконує всiх, що це вiн чхнув собi на здоров'я, а ворогам на страх.
– Треба Марiї на плаття парашутного шовку занести.
– Три з половиною метра? – зразу ж прикинув скупий Гаценко.
– Бiльш треба.
– Вистачить на плаття.
– А дитинi на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.
– Та хай!.. Життя! – строго вiдповiдає Гаценко.
– Життя! – Пантелiй з робленим спiвчуттям дивиться на нього i смiється самими очима.
XXV
Можна було б вiдступити, увiйти одразу в лiси, але заговорила кипуча вдача, закипiло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрiстю на ворога, насмiятись iз нього. Зiбрав Симон Гоглiдзе своїх розвiдникiв, сказав коротке слово:
– Передова група фашистiв iде на нас. Корнiєнко не полiчив їх усiх. Багато, каже. I нас багато: один партизан – це партизан, два партизани – це дружба плечем до плеча, три партизани – кругова оборона, чотири партизани – штурм i перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: «Нехай солодке молоко матерi стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою Вiтчизну». За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає. Тому наказую вiддiлковi Корнiєнка вiдправитися в тил ворога. Коли ми зав'яжемо бiй – стрiляти ззаду з автоматiв i пускати ракети. I тiльки так робiть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.
А в штаб загону Гоглiдзе послав донесення:
«Першi групи комах з'явилися в районi Перепiлки i Орла. к залiзнi коробки. Слiдкуємо за просуненням гусеницi…»
План Гоглiдзе удався: пiсля жорстокого нiчного бою фашисти почули позад себе стрiлянину, побачили ракетнi спалахи i подумали, що їх оточує велика партизанська сила. Кинулись у плавнi, лишаючи поранених i вбитих. Одна бронемашина загрузла в болотi, фашисти не встигли її знищити. I на другий день сам Гоглiдзе приїхав на нiй у свiй загiн.
– Хороша машина, – похвалився Симон. – Гарматка хоча i двадцятидвохмiлiметрова, а танки пробиває. Тiльки не вiддавайте її у штаб з'єднання. Наш трофей – ми воюємо ним. Хто на нiй буде воювати? – запитав Созiнова.
– Гарматчик Пiдвисоцький, – вiдповiв той, оглядаючи броневичок.
…Тринадцять тисяч нiмцiв i три тисячi мадьярiв були кинутi на партизанський район. Вони широким кiльцем охопили зелений край, i уся земля затягнулася димами: спочатку бiлими, клубчастими, а потiм
