куля, дзенькнувши, вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.
«Тепер кiнець – рознесе на шматки», – не цiлячись, пустив чергу вище кушiв. Холодiючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив i знову упав.
«Але чому ж нема вибуху?» – з острахом i здивованням глянув на гранату. Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.
Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебiгає в iнше мiсце, приладнує зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i починає вiдстрелюватися, люто i точно. Але незабаром заїло кулемет – вдарить одним, зрiдка двома пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.
З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з- за гудзкуватої осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього останньої кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi, кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезiї, вихопила з-за халяви гостру бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з теплої землi, прихилившись чубатою головою до гвинтiвки.
Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише – на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.
Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат – набоїв не стало – i жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.
Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойовi товаришi. I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами. Розумiв, що й вiн от-от приєднається до своїх партизанiв. I смерть його зараз абсолютно не страшила – вiн почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.
Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цiєю гiркою i солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив своє дiло, i нiхто йому не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки прожив недаремно на свiтi.
I вiн обережно розстрiлює останнi набої, дивуючись, чому досi не зачепила його жодна куля. Нарештi розумiє: хочуть захопити живцем. I зловiсно усмiхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. «I останнiй набiй випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь… От лежатиму тiльки погано – очима вниз».
Вiн стає спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обоє, вiдбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стискається.
– Живемо, Пантелiю!
– Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по iменi. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира – не тiльки плечем, а й душею, словом.
– Що ж, у полон нас хочуть взяти?
– Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лiсової землi, а над ними наполохано шарудить посiчена листва.
– Русь, здавайся! – вже в який раз кричать охриплi голоси.
– Я тобi здамся, поганцю! – вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.
– Живемо, товаришу Дмитре!
– Живемо, Пантелiю…
Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла униз…
XXXIII
Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав:
– Лягай!
Його зiр, слух, розум були в такiй гострiй зiбраностi, що навiть роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду, вгадувалися дiї охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i впала хлопцевi на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затрiщали, залопотали прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував їхнi пругкi волокна.
Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.
– Андрiю, менi страшно, – Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, i в її голосi почувся плач.
– Тодi вертайся назад, – суворо обрiзав. – Голови не пiднiмай, розумнице, бо нею кулi не розiб'єш, – був нарочито грiзний, щоб не розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в темрявi, що навiть своє дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.
– Андрiю, не розшукають нас фашисти? – охопила обома руками братове плече.
– Не до нас їм. Вночi фашист боїться лiсу. Кожен кущ йому за партизана здається… От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.
– Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть… Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! – i затряслася, опускаючи голову на. колiна.
– Може їх нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми живi.
– Менi страшно. Я боюся…
– Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, – вискочив з ями.
Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь сон, почула вдалинi:
– Мамо, ми живi!
Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом, хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:
– Ольго, де ти?
– Я тут! – вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.
Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дiвчинку, але дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.
– Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.
– Пiдемо… Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрiю? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною. Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.
