пiшов у лiсову гущину.
Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:
– Пантелiю, Нiно, це ви?
– Та неначе ми… I ще голос:
– Прийшли! Нiно, що з тобою? – нахиляється над нею Созiнов.
– Нiчого, Михаиле, – уперше називає його по iменi, i все, усе кудись вiддаляється вiд неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується, несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що – не пригадує.
– Як тобi? Покращало?
I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.
– Усе гаразд, – пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку.
– Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала… – бере її за руку.
I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.
– Нiно, люблю тебе…
I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього: бiля дубiв загомонiли голоси.
– Олексо, що тобi для повного щастя треба?
– На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? – широко звучить завзятий голос Слюсаря.
– Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.
– Тодi костюм водолаза ощасливить мене.
– Костюм водолаза? – розчаровано тягне спантеличений партизан. – Навiщо вiн тобi?
– Мости над рiками взривати.
– Ех, коли б я був доброю феєю…
– Тодi б я в спiдницi ходив, – закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий смiх котиться лiсом.
XL
Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на помостi:
– Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане на правий берег.
I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:
– Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. – Мовчки вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч – все-таки безпечнiше.
В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед теперiшнiм, i перед майбутнiм.
Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
– Мамо, вiдчинiть.
У хату, важко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн.
Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й одвернувся вiд свiтла.
– Не ждали гостя? – промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий пiт.
– Здоров, здоров, синку, – не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа, охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. – Звiдки ж ти?
– Iз лiсiв, – скривився i махнув рукою.
– Що, тут гуляєш зi своїми?
– Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас.
– Червонi? – вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил.
– Нi, партизани.
– А, партизани, – трохи полегшало.
– I найголовнiше, – продовжував Карпо, – розгромив нас Григорiй Шевчик та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до самої Дубини.
– Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.
– Боїтесь?
– Боюсь.
У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку.
– Тiкати, батьку, треба вам.
– Куди?
– Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.
– А може iще поправляться дiла? – з тривогою i прихованою надiєю подивився на Карпа.
– Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, – i, стишуючи голос, немовби його хто мiг почути, додав: – Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не скупiться, як ви умiєте, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у вас.
– Куда ж ти думаєш?
– Знов у банду. Менi одна дорога лежить… Коли ж буде дiло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.
– Якi?
– Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або розстрiляють.
– Спасибi, утiшив на старiсть.
– пжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви навчали мене. Та що говорити про це – не пособить.
Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за стiл. Тяжко i довго їли, пили, неначе хотiли наїстись i напитись на все життя.
Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то було так, а не iнакше: здавалось – все розтане, зникне, як марево, i кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi думи, проте заглянути в майбутнє побоявся – нiчого там не лежало для нього.
– Так, виходить, їхати? – важнiючи, нахилився до нього Сафрон.
– пхати.
– Може разом?
– Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до них пробивались.
– Уже з нiмцями знову заодно?
– Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
– Чого тобi туди пертися?
– Одному богу, правда, рогатому, служу.
– Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?
– Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, – сказав загадково.
