Танки наблизилися до самої води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний схвильований голос:
– Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава!
I на мить настала така тиша, що здалося – не хвиля ударила в берег, а розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до рiчки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителiв.
I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку. Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на бронi закрасувалися хвилюючi слова: «За Батькiвщину!», «За Сталiна!».
На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими славою i подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос:
– Зустрiчаються, значить, з партизанами нашi. I я не проти чмокнутись iз ким, потримати, значить, якогось землячка у обiймах.
Проясненими очима глянув Дмитро на рiку. На човнах наближались до берега пiхотинцi. I вiн безпомилково пiзнав у невисокiй кремезнiй постатi з командирськими погонами свого товариша.
– Варивоне! Чи не ти спiшиш свого земляка обняти?!
Попрощався iз танкiстами.
– Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! – Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду i, обганяючи човен, кинувся вперед.
На березi рiдної рiки обнялися друзi, засмiялись, зiтхнули, просльозились i знову засмiялись.
– Топаєш, значить, Дмитре, по бiлому свiту?
– Топаю, товаришу лейтенанте. Нiчого не зробиш – така наша доля: фашиста бити, а самим жити.
– Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Мiцний, як броня! Орденами сiяєш. Певне, добре партизанив?
– Та нiби нiчого.
– Тiльки посивiв трохи, – ударив рукою по плечу i раптом споважнiв, в голосi почулась тривога i хвилювання:
– Не знаєш, домашнi мої живi? Василина, дiти?..
– Живi, Варивоне. У моєму загонi знаходяться. Забiжиш, може, до них. Це тридцять кiлометрiв звiдси.
– Нi, зараз нема часу. Я в першому ешелонi. Треба ворога добивати. Передаси їм мiй низький гвардiйський уклiн. Поцiлуєш за мене. Скажеш одно: «Даремно солдатського хлiба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офiцером прориву. Ще скажеш, – усмiхнувся, – заробив два ордени i неодмiнно думаю повернутися додому…» Може пiзнiше й заскочу на денькiв пару…
– Наших людей не доводилося стрiчати? З села?
– Нi. В газетi читав про Свирида Яковлевича Мiрошниченка. Великi дiла робив чоловiк! Був комiсаром вiдомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщинi довелося воювати, Герой Радянського Союзу.
– Оце радiсть! Певне, скоро i до нас Свирид Яковлевич приїде, – зрадiв Дмитро.
– Напевне. I про Леонiда Сергiєнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!
– Бойовий хлопець.
I зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумiєш один одного з пiвслова, хочеш довiдатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тiльки насолоду, радiсть зустрiчi, а й значущу певнiсть свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромiнює душу, як сонце опромiнює глибокi рiки.
XLII
Квiтневого ранку паром перевiз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо спiвала пiд просмоленою обшивкою вода; зелена спiнена хвиля з шипiнням розсипалась на пiску, глухо билась у зведенi i переплетенi корiнням виступи, що вже просвiчувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розiгнав карателiв, i знову розiйшлися дiвчата по зчорнiлих од горя селах, а дехто – до загону пiшов. А он на пагорбах помiж деревами забiлiли хати. В цьому селi його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрiя, за звичкою стримував усмiшку.
По небу паслися пухнастi отари, їхнi хвилястi окрайцi були налитi сяйвом, рельєфно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки входять пiсня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання iз дорогою людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до кiнця роздумiв.
То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевної рiвноваги i захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки прямує до свого щастя, своєї любовi, своєї землi, а й вона наближається до нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла гадючою слиззю отруїти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим дротом.
Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.
Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй, обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається першим паром.
– Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, – нахилився до нього Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.
Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.
Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.
Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з неводi. У невеликий
