Гусаком проплив весь у чорному Лiфер, дивлячись згори вниз.
«Ворон ворону око не виклює. От i просись тепер», – засмоктало всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на невелику вогкувату лавку, затiнену вишняком.
Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося – вечiр ставав невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.
З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго, як пляма старого портрета, чорнiв у рамцi розчиненої хвiртки. Навколо нього все бiльше густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через порiг.
«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия вiзьме. Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав…»
– Кого виглядаєте; Сафроне Андрiйовичу?
– Та…одного гостя, – тихо з паузами озвався голос Варчука.
– Видно, важливого? Бачу: кiлька разiв виходили. А ви спроста не будете… – заклекотав смiшок, i Дмитро недочув останнiх слiв.
– Гiсть порядний.
– Чи не Омелян Крупяк?
– Вiн. А ти звiдки знаєш?
– Ще б не знати.
– Вiн на Покрову iнодi заскакує до мене. Це дорогий для нього день.
– Ще б не дорогим був. Врятували тодi Омеляна. В двадцять першому дiло було… Навряд, щоб вiн сьогоднi прибув.
– Щось трапилось? – глухiше забринiли тривожнi нотки.
– Нi… Омелян, здається, на повишення пiшов, – i в отих останнiх «ш» зашипiла погано прихована заздрiсть.
– Хлопець меткий.
– Який там меткий! Безрозсудний! Хiба вiн має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мiрошниченко як пронюхає… Теж менi завзяття.
– Ну, ти цього не говори. Смiливий! А коли до мене приїжджає, то нiяке погане око не побачить.
– Тепер не смiливiсть, а обережнiсть бiльшу вагу має. Не тi часи.
– Так що ж з Омеляном?
– Прочував краєчком вуха: у Вiнницю послали його гостювати. Там у вiддiлi Академiї наук Отаманiвський сидить – чоловiк не без iнтересу. Прямо на виду ожив, вiдколи Грушевський з-за кордону повернувся.
– Щось холоднувато, ходiмо до господи.
Вогник сiрника пташиною забився в лiхтарi складених просвiтлених долонь, на мить вирвав з пiтьми половину нахмуреного обличчя Варчука i погас. Тихо, наче од вiтру, скрипнула хвiртка.
Сафрон зупинився.
– Хто там?
– Це я, – озвався старечий жiночий голос.
«Матiр Варчука», – пiзнає Дмитро. I мов крiзь туман в уявi побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обiбравши до нитки, Варчук прогнав iз дому. Тiльки дякуючи Горпинi найняв комiрне, i то подалi вiд свого будинку: все менше ходитиме.
– Iди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Пiд шелест крокiв невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.
– Добрий вечiр, сину. З празником тебе, – тремтить сумовите несмiле слово. Так, мовби воно когось просить i боїться, боїться.
– З празником, мамо, – металево натягується голос. – Ви не могли кращого часу вибрати, тiльки тепер, коли гостi?
– Я думала, сину, в свято…
– Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стiл разом iз людьми.
– А чого менi за стiл… Вiдсидiлось моє. Я до челядi пiду. Холодно в мене в хатi. Вогкiсть у костi заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала… Ти не сердься. Я до челядi пiду. Софiя мене не зобидить.
– Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. I так менi з вами… Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комiрне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собi в голову, що грошi в мене як полова – лопатою гребу.
– Сину, я ж тобi усе, усе вiддала.
– Вiддали! – перекривив. – Заберiть собi те, що вiддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злиднi вiдрiзали. Хватить пекти менi очi своїм добром. Було, та загуло.
– Сину! – Дмитро почув таке тоскне зiтхання, що мимоволi й сам зiтхнув. – Я ж мати тобi, а ти до мене гiрше, чим до худоби. Непотрiбною стала. Я i сама б хотiла скорiше померти. Так живою не увiйдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала…
– Гаразд! – скипiв Сафрон. – Хай у вас я вiдро молока випив. Завтра вам Софiя принесе повнiсiньке вiдро. Хватить? Iдiть! – I швидкi кроки сердито загупали по ганковi.
«Яке страхiття, яке страхiття цей Сафрон!» – охопив голову обома руками Дмитро. Вiн навiть не мiг подумати, що можуть бути у свiтi такi безсоромнi слова до матерi, до жiнки. «Треба буде чимсь допомогти старiй… А Марта не виходить… Нiколи вiн по-доброму не вiддасть за мене. Це не чоловiк…» – i не знайшов потрiбного визначення Варчуковi.
Коли увiйшов у хату, сп'янiлий Сафрон сидiв бiля Созоненка i гарячився, посмикуючи вуса.
– Не признаю такого права. Землi господаря, а не харпака потрiбно. Та я її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на шматки порiзав. – П'яна сльоза заволожила рiдкi вiї.
«Свою порiзав би чи нi, а чужу не пожалував би», – подумав тодi.
– А ти не по правдi зробив. Не грошей менi жаль… Созоненко стер рясний пiт з червоного обличчя i хрипло розсмiявся:
– Роби по правдi – очi вилiзуть. Не наше це дiло, не доходне.
Не соромлячись людей, до Дмитра пiдiйшла Марта, блiда i зiв'яла. За кожним її рухом слiдкував голодними очима Лiфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зiницi червоними вiдблисками ламп i так зирнув на крамаря, що той дрiбно заклiпав вiями i обернувся.
I зразу ж Дмитро вiдчув на собi перехрестя допитливих, насторожених i лихих поглядiв багатiїв. Вiдкидаючись назад могутнiм, ще не затвердiлим станом, вiн з ненавистю окинув гострим зором усю свiтлицю. Здавалось: кiлька пар очей, то випираючи, то вивiрчуючись iз очниць, от-от репнуть вiд натуги i злоби.
«Ану хто перший пiдведе голос i руку», – без остраху пружинилось мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селi i зараз нiхто не наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з ким, поволi i гордовито вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i, нахилившись, повисла на шиї, всiм тiлом притулилась до парубка.
– Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освiтило мене. А воно вже за хмарами.
– За якими там хмарами. Ну, не плач. Скорiше цього Созоненка, як трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу.
I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала, що у її коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть.
– Без тебе, Дмитре, нема життя менi… Ти сам не знаєш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому свiтi…
– Марто! – загрозливо озвався з порога Варчук. I дiвчина злякано метнулась убiк.
В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до ворiт.
