таким сяйвом, що Дмитро не мiг одвести од них свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини була глибшою, чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли дiвчина сама признається в коханнi – навряд чи справжнє воно. I ось зараз, в цю хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i несказанно радiсним розумiнням.
– Марто! Дорога! Iди, збирайся…
– Страшно менi, Дмитре, – i потемнiв погляд у дiвчини.
– Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушує… А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. – В думцi вже бачив Марту в себе дома iз своєю матiр'ю.
– Щастя моє! – обвила руками. – Куди скажеш, туди пiду за тобою. Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду. Зiбратися ж треба. Матерi скажи. Коли не схоче – знати дай.
– Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк очей. Не хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе…
– Заробимо, Дмитре.
Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась молода сила, надiйна, нестримана.
«От i заживемо втрьох, – прикусив зашерхлу губу. Була вона липка i солона. – Це ж пiт ропою скропив мене», – зрозумiв нарештi.
XI
Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши долонями голову, у книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
«Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з дiвчиною – тiльки б i того було, що знав би про неї: живе собi у Варчука на хуторi, куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно єдиного на вiку весiлля, та проте…»
Бачив Марту в своїй хатi: усмiхнена, з розплетеними густими косами на грудях, заснула на його руцi.
На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубi, обсiянi мiсячним сяйвом пагорки, в рухливi тiнi, що котилися полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим псом вляглося бiля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипiли сани. Липа сiйнула срiбною памороззю i знову мовчки передумувала старечi печалi.
Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж почорнiв за цi днi.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вiтер, влiтав у вузькi вулички i вище хат пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
«Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису гору їздити». Почав одягати кожушок.
– Куди зiбрався, Дмитре? – вiдiрвалась од печi мати.
– Заскочу до Варивона, – заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i вийшов з хати.
– Го-го-го! – зрадiв вiтер i обдав його з двох бокiв дрiбним пилом. «Чого iржеш, дурню!» Вийшов на дорогу.
Iти було важко, часом провалювався у сипкий снiг, але непогода породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер зовсiм здичавiв. Налiтав сплутаним клубком, забивав дух.
«Брешеш – не здолаєш!»
Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину, а в обличчя, особливо в пiдборiддя, впивалися пронизливi пекучi голки. Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi Мартиної кiмнатки погойдується тьмяний вiдблиск – видно, вкрутила свiтло. Забрехали на подвiр'ї собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось скрипнуло; бiля самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв бiля плоту. Непокоїлось серце, стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро притулився до стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий трiск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постатi. Над вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка, за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо.
«Його найбiльше остерiгатись треба».
– Матерi твоїй чорт! – розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього пiдскочив до плота. Вигинаючись, трiснула ворина, зручно перехопив її обома руками.
«Держись, женишок!» – вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий кiнець на голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка, присiдаючи, опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз Сафроном, i два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом, вiдчув, що ззаду крадеться Карпо. Вiдскочив до плота, i в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою.
«Зразу голову розкраяв би надвоє», – i оперiщив ломакою по спинi.
Карпо легко через голову перекрутився на снiгу i зразу ж скочив на ноги, обходячи його.
– Карпо, по ногах бий бугаюгу! його iнакше не звалиш! – вдарив в обличчя вiтер.
– Я тебе вдарю! – налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук до стiни, ще раз свиснула над ним ворина i розломилась надвоє. Дмитро хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя i хтось затанцював по його спинi. Потiм коливалась – а земля, перегойдувалась, наче колиска – сюди-туди, сюди- туди, хрипiли злi i тривожнi голоси…
Довго не мiг пiдвестися. Розривалась голова; обмерзлi . пасма чуба холодно задзвенiли на лобi.
«Де ж я?» Свистить завiрюха, засипають снiги, сковує мороз. Нарештi пiдвiвся i з стогоном упав назад – задубiлi ноги не слухали його.
«Де ж я?»
Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
«Стривай, та це ж Варчукiв хутiр».
Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
«Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста».
Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки – грiв їх пiд пахвами i знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з нього, уже не чуючи пальцiв.
Вирвався з холодного полону i знову повз.
«Брешете – не здолаєте!»
Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
Не вирвешся з їхнього полону, i замети занесуть, тiльки весною, обгризеного звiрами (не найде звiрина, мишi обгризуть), вiдшукає тебе хлiбороб, по шматках одежi догадається, чиє тiло знайшло притулок на його полi…
«Брешете – життя мене жде, матiр виглядає. I я приповзу до неї».
Снiжним насипом пiднявся шлях, доповзти до нього, а там i додому недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести…
Як тепло стає, бризнуло сонце на чорнi поля… Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у снiг, лiктем у снiг, обидвi руки пiд себе, i боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподiвається його, йому жити, працювати треба… Проклятющi ноги! Кров тече з пiднебiння.
«Не випльовувати – обмерзне на пiдборiддi»… Боляче стримує примороженими устами тягучу рiдину i витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.
