– Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! – почувся веселий голос.
– Тихiше, тихiше, Омеляне, – застережливо зашелестiла темiнь…
IX
Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому.
Твердою рукою торкнувся ворiт, i крихiтний iскристий бiсер паморозi почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба – вiн аж пашiв од жару.
Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв, i зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи землю своєю неприв'ялою красою.
«До ранку зовсiм осипеться ясен», – подумав з жалем i вiдчув, збагнув, що зараз навколо мiниться й обновляється природа, що це остання цьогорiчна осiння нiч: завтра випаде снiг, i на вiдсоннi тонкими струмками будуть пробиватися крiзь нього пахощi стужавiлої землi та виновий дух опалого листу.
«Про що я думаю», – скривився вiд внутрiшнього болю. Прислухався до сумовитого шарудiння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку.
В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом.
– Що, добрi конi у Варчука?
– Путящi, – вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида Яковлевича.
– Iду я, Докiє, вулицею, – звернувся до вдовицi, – i сам своїм очам не вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить Дмитро. Розчервонiвся, вид радiсний. Порiвнявся зi мною – навiть не поздоровкався.
– Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
– Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричцi самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потiм ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч пiвдулi вiд них удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались?
– Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо…
– Попросив, попросив! – нетерпляче перебив Мiрошниченко, i в його великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. – А ти й зрадiв? Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв. Ти знаєш, як твого батька упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку поставив би Тимофiєвi. I твiй батько, а мiй вiрний друг, сказав йому: «Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли твоє кодло буду iз коренем виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг».
Кров кинулась в обличчя Дмитровi, його аж перехитувало вiд пекучих ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг виставити проти них: я ж заради дiвчини, заради свого щастя поїхав до Варчукiв. Але скажи це Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: «Що ж то за любов твоя, коли заради неї вминаєш свою гордiсть, на поступки з совiстю iдеш. Дрiбна то любов, заяча».
I то буде правда. Було соромно i боляче. Згадка про батька живим докором в'їдалась в розрiзненi течiї думок.
– Що ж тебе потягнуло до них? – тепер росла постать Мiрошниченка, неначе пiдносилась над Дмитром. – Може, хлiб там кращий, нiж твоя мати випiкає напрацьованими руками? Бо вiн, той куркульський хлiб, на бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати?
– Пiд три чорти ту науку! – i собi розсердився Дмитро. Поблiд, тiльки вуха горiли, як жарини. – Чого ви менi очi печете? Ви знаєте, що в мене зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi «добридень» потрiбний.
I мати вже не пiзнавала свого Дмитра – таким вiн став лихим i впертим. Це був не її син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву.
– А ти це чого голос пiдняв, начебто правда на твоєму боцi? Совiсть заговорила? – видiлив кожне слово Мiрошниченко. – Мав смiливiсть з куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб потiм пiзно не було… Не те що за всяку пiдлiсть, – навiть за всякий хиткий крок – прийде час – мусиш дати звiт… Знаю, на яку дорогу можуть вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю. Перед пам'яттю Тимофiя вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i непотрiбного, викинуть на людське посмiховище.
– Мене не обломлять. Руки короткi.
– Хто його зна. Такi слова я не раз чував. Не таких обламували. Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з ним – i не оглянешся, як станеш куркульським пiдголоском.
– Ат, нащо про це говорити, – боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi.
Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потiм присiв бiля столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав:
– Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не брудни об них рук, – показав на меншу купку.
– Чому? – пiдiйшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча.
– Ось з цих двох сiреньких, – показав на брошурки, – аж сиплеться нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрiбненькою її роблять. Словом, не чоловiка показують, а раба, без надiї, без дум i мрiї. Ти чув слова Горького про людину?.. От пiдiйдеш до мене – я тобi пiдберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бiблiотеку. – I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi стали м'якшими.
– I де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки дiватимете? Всю хату загатили, – озвалася Докiя.
– Порозумнiшати, Докiє, на старiсть хочу. Замолоду не було як до грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi ця книжка дала?
– Дала?
– Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож i є, що нiчим. А тимчасом примiть, як у нiй описується попiвськi маєтки, куркульськi хутори усадках, бiленькi хати, затiненi вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi i як треба покiрно за сочевичну юшку гнути на них бiдняковi спину. Отак непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи не було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй книжечцi – мати свiй хутiр, свою пасiку, своїх наймитiв. Найвища ступiнь розумової дiяльностi – послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затурканої жiнки i голодних, неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?
– Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану.
– Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? – i на повних устах Мiрошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмiшка. – Це великий талант, народжений тiльки раз, неповторний талант. Той – агроном, той – iнженер, той – мореплавець, той – полководець, той – полiтик, той – вiльний хлiбороб вiльної землi, яка аж важкою стає вiд зерна добiрного, плоду червоного.
– Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина – талант, – вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро.
– А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина – талант. I то такий, що нiколи не повториться.
– Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, – уже зовсiм з недовiрою поглянув на Мiрошниченка, хоч слова, сказанi про землю, солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль.
– Сто сiмдесят! I нi на одного чоловiка не менше. Ти бачив сад у веснянiй напрузi? Тисячi пуп'янкiв укривають дерево, i кожний з них розцвiтає в полiття. А що ж ти думаєш – людина гiрша дерева? Вона не може розцвiсти найкращим квiтом? Ми – країна талантiв. Тiльки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало i вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя, тодi мало
