Ось пропливає в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка. Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, її i взяв за дочку Варчук, надiючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дiвчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про її батькiв, i довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчукiв.
Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, сяє хромовими чобiтьми i рудою пухнастою чуприною. Ось вiн нахиляється до Марти, аж чуб вогником займається на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпихає його i затискає вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено, заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубкiв, де стоїть Дмитро.
«До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера – лавушника Созоненка».
I сама собi не вiрить, коли Марта спиняється бiля її сина.
– Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, – штовхає її лiктем пiд бiк дальня родичка Дарка. – Бач, до якої завiтав.
«Потайний же який», – не спускає очей з пари. Марта кланяється Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску 4.
«Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?» – радiє в душi, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вiтер.
Дмитро нiяково пiдходить до Марти – соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дiвчини i в цей час помiчає матiр, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча. Зиркнула i Марта в її бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно вийшло – не знає; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.
– Iч, злидень. Куди полiз! – в'їдливо хтось обiзвався з тiсної купки розодягнених багачок.
– А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?
– Е, не кажiть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються…
Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi, рожевi, синi спiдницi i матроски.
«I чого вiн до Марти пiшов?» – бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. I досадно i неприємно стає на душi…
IV
Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче кетяшини доспiлих порiчок.
За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її i почне дорiкати:
– Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять: хай поспить собi, а просо само посiється. Вiд сну кiнську голову виспати можна.
– Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'єш.
– I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною.
– Люди ж смiятимуться. – Нiчого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималi одмiни в її серце – найбiльш за Дмитра радiла. То ранiш, за якимись думами, рiдко i на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiрковує все до ладу, по-господарському, а не зогрiє слова усмiшкою. I боляче було матерi, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим.
А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони. Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало вiдрiже коротко на ходу: «У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не протряхла». Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля неї, порадиться, помiркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i затремтить на вустах – щось iнше думає.
– Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив – три днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.
– На вогнику? Луска вiдскочить.
– Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим – тiльки головня згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району приїжджав. Ох, i тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!
– Смiятимуться сусiди.
– Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви думаєте?
– Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм грошi платять.
– I я так думаю, – подивився насмiшкувато i прикусив губу.
«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», – радiла всiєю душею.
«I коли воно почалося в нього?» – перебирала в пам'ятi першi прояви одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син її вмiє не тiльки мугикати, а й спiвати неабияк.
В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiднє селище, пiшла оглядати поля.
Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були чiткими, наче свiжа рiзьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi свої чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi занепокоївся карий.
«Приїхав Дмитро з ярмарку». – I в цей час почула, як тихо забринiло причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата:
Здригнулася i прихилилась до одвiрка.
З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували промiння та роси.
«Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi… Тiльки й живеш у серцi моєму».
Бринять мелодiйно шибки.
