– Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? – часто смiявся з нього сусiда пiдлiток Варивон.
– Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу такої науки дiйти, щоб готовi паляницi на полi родили.
– Тодi мене вiзьми, значить, паляницi їсти. – Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвiр'я – щоб хтось з домашнiх не побачив. – А то вже й забув, якi вони, цi паляницi, значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на свято перемiну житньому глевтяковi видумала. От настав Великдень. З гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як залiзо, позацвiтали – не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш пiп, в стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я з дроту ключку i почав тягати паски для своїх хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, нiяк не зiрветься. Посвяткували ми тодi добре, i попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хлiба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися – аж позросталися од цвiлi. А потiм якось пiзнього вечора, щоб нiхто не бачив, Сергiєнко повивозив їх i в Буг повикидав. Отака-то комерцiя, значить, буває…
– А чого це пiп так репетував позавчора?
– Умови не хотiв складати. Приїхав дорогий товариш з Робiтземлiсу – за нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди вписати. Але сiльрада так його при людях провчила, що вiн i камилавку загубив, i частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич умiє вiдчитати… Отакий наш пiп.
– Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.
– Думаєш, обновлення iкони не його справа?
Дмитро засмiявся.
– В «Рабоче-крестьянской газете» прочитав iнтересний документ. Петра Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пускає сльози. А Петро Великий i написав резолюцiю «Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi почуття». Пiсля цього iкона перестала плакати. «
– Путяща резолюцiя, – розвеселився Варивон. – В тебе є щось почитати?
Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi, сiсти на лавi, пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами.
– Прочитай, сину, що-небудь вголос, – вiдiрветься мати вiд пряжi.
Пiдведе голову вiд книги, ще розмiрковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запитає:
– Вам про господарство, може?
– Нащо менi про господарство, i так щогодини в очах стоїть тобi. «Кобзаря» почни.
В'ється, фуркоче джмелем над долiвкою веретено, невеликим вогничком клiпає каганець, i глухуватий чiткий голос Дмитра вiддаляється, перед очима простеляться далекi свiти, i слово добирається до самого серця та й сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi.
– Ще в тебе, Дмитре, є якi книжки?
– Про Ленiна, Володимира Iллiча.
– Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловiк… Як здоров'я його?..
I знову глухуватий голос вiдкочується в далекi свiти, i вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i снiги. А з тої метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника, що зогрiв кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем i усмiхом.
В задумi проведе рукою по чубатiй головi сина i не помiтить насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i зачудувалась: коли вирiс такий?
Якось погожого дня вона знадвору бiлила хату. I не почула, як на подвiр'я увiйшов Дмитро з чобiтьми за плечима – першими чобiтьми, заробленими власним мозолем.
– Як пошив швець? Не тiснi?
– Наче добре показує. В ходi треба спробувати, – нiби байдуже вiдповiв.
– От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.
– Як старий деркач на банi, – всмiхнувся, вiдчиняючи сiни.
Так i не вийшов похвалитися обновою.
Пiдвiвши призьбу, Докiя увiйшла у хату i сплеснула руками з несподiванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий пiджак наче недбало сповз iз правого плеча; з-пiд чорної, трохи збитої набакир батькiвської шапки впав на вухо темнорусий, iз золотистими iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубiв. «Невже це її син?»
Ще сьогоднi, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, вiн був пiдлiтком, а це зразу парубок – хоч зараз весiлля справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула: одружиться скоро, вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере – може, ложку борщу на старостi лiт пожалiє свекрусi.
– Як менi, мамо? – скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi – де та й незграбнiсть подiлась, коли й вспiв парубочу гордовиту похiдку перейняти…
«Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, – за кожним рухом слiдкувала мати, i те, що було звичним – другий не помiтить, – їй здавалося найкращим, дарованим тiльки синовi її. – Вилитий Тимофiй. Мовчазним лише вдався, радощiв мало. Нiчого, мiж людьми обiтреться – тямовитий!» – заспокоїла сама себе…
Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi, огортається сухим сiрим димом, пiдтинає хопту 3, i щетинистий осот не годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiгає бiль по зiгнутiй спинi, та незабаром розтає, i криця проворно зрiзує зеленi, з рожевими квiтами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво мокрецю, рiвнi стрiли мишiю.
«Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б її. Та де там – хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве, нахмуриться, весь у себе ввiйде».
– Коли помiч в гарячу пору потрiбна – покину свою роботу i з вами буду полоти.
– Я й сама впораюсь.
– Тодi й говорити нема про що, – i, розгнiваний, вийде з хати.
…Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати… Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, – поринає в згадки Докiя…
III
…Село купається у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво, дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, – господарi й господинi.
Великий на пагорбi майдан зацвiтає широкими кольоровими спiдницями, i дiвчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили. Парубки стоять гордовитi – знають: має їх дiвчина сама вiдшукати. Так уже на Подiллi заведено – дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку в гостi, прилюдно цiлує його тричi, дарує хустинку – i нiчого дивного нема в цьому.
На пагорбi молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт, сколихнулось, i сильний високий голос покриває низький гул:
Чого рано спустошано,
Ромен-зiлля iскошано.
Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до хлопцiв.
«Тiльки до мого нiхто не пiдходить, – з заздрiстю дивиться Докiя на iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. – Хiба вiн пiде до кого?»
