так руками вчепився i грудьми налiг на неї. «Я вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од неї, – каже. – Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого, бий тебе грiм, не допускайте до неї…» Таких громiв понапускав у хату i сам, як грiм, перекочується: грiзний, здоровий – до сволока головою досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. I нiчого дiло йдеться – хлiб почали бiдняки їсти. Так чи не краще йому вiдпустити скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка порадується твоїми руками. Взяла я завдаток.
– I даремно.
– Чому? – здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi вiд неї.
– Та, мамо, – почав пiдбирати лагiднiшi слова, – скриня наша орiхова у великий двiр поїхала, – i всмiхнувся питально.
– Оце тобi маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав, – почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.
– Та не продав…
– А що ж, так вiддав? Таке мелеш.
– Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту недiлю до нас приходив Свирид Яковлевич…
– Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.
– То представник з райпарткому був.
– Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? – недовiрливо поглянула.
– Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про мiжнародне становище говорив…
– Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
– Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I в Фiнляндiї, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Думаєте, для того, щоб рибку, ловити?
– Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, – журливо похитала головою, задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. «Вiйна клубочиться», – ця думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим обрiєм Докiя побачила свого Тимофiя.
– От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью «Наша вiдповiдь Чемберленовi».
– На самольоти значить?
– Еге ж, – зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. – Хто карбованця якого вносить. Хто – пашню, а Захар Побережний, секретар сiльради, вiзьми й скажи: «Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не налазили на нас». Що тут смiху було – i не питайте. А Свирид Яковлевич уже менi слово надає. Ви ж самi знаєте, як менi на людях важко викорчовувати iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю, як промовив: «к у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю її; хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала».
– Так i сказав? – забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб не розкидався скринями.
– Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.
А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: «I не пожалiв, чортiв вилупок».
– А ти що? Змовчав?
– У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi… Отаке-то, мамо, – ясно подивився i примирливо додав: – Чого з язика не зiрветься, коли не вмiєш до пуття говорити.
– Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмiєш? – потвердiшав голос Докiї.
– Тiльки тому, – охоче погодився.
– I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав – значить вiддав. Ми, здається, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. – Знову пiрнула у буденнi турботи.
– Зроблю, мамо, – ледве помiтно усмiхнувся.
Правлячи вiйям, Дмитро збиває назад воли, i вiз викочується на невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкриває спiвучi ворота.
– Ти куди? А обiдати?
– Привезу iще копу – тодi.
– Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.
– То й що, смачнiше їстиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
– Дмитре, довго того часу попоїсти?
– Встигну ще.
– I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, – закриваючи ворота, проводить очима Дмитра.
Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз i невеликий вирiз безрукавки видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию.
«Господаре мiй», – усмiхається i зiтхає, бере з дровiтнi сапку, заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город.
В садку дрiмають настороженi тiнi, червонобокi яблука, мов снiгурi, вгнiздились в густiй листвi, ремезовими гнiздами перевисали жовтозеленi грушi.
I здається Докiї, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її мовчазний Тимофiй. Сяде бiля перелазу, що вiддiляє садок вiд городу, покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне її темними сумовитими очима.
Ворухнулось шорстке листя соняшникiв, i серце, стискаючись, тугiше забилося в грудях удовицi.
I водночас вона скорiше вiдчуває всiм тiлом, нiж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, i бризкають на шлях густi сльози голосiння…
Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподiвано – в радостi, в печалi. Задивиться на Дмитра – чоловiка згадає, зашиває сорочку синовi – а перед очима Тимофiй випливає. Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з роками якесь чудне чуття почало вплiтатися – ввижалось її давнiше життя наче сном: прокинешся i воно вiдiйде, побiжить у безвiсть, як дальнiй просвiток несподiвано притьмареного сонця.
I аж здивується iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний парубок, такий же русявий i горбоносий, як Тимофiй, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матерi.
Невже це її син, її дитина? Невже лiта її збiгли, як весняна вода з зелених долин?
II
Непомiтно, наче рибина в глибинi, пропливають лiта; не вловити їх неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони до тебе, як тi далекi родичi в гостi.
Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленiє поле i картопля у землю проситься. Тiльки з городиною впораєшся – засрiблиться коса на лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi. Чи ж помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне сизу сiтку над кущуватою озиминою?
Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i принишкне напiвголодне село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного пожалує.
За щоденними клопотами i роботою Докiя не помiтила, як Дмитро з пiвпарубка парубком став. Iншi хлопцi в його лiтах вже пiд вiкнами товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався по господарству – хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, – їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов – церковно-приходську закiнчив, та до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього.
