Iнтересно воюєте.
– Ох, i вчасно, – весело промовив Мiрошниченко. – Думалось… та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
– А ви погане мiсце вибрали для маневрування, – тихо сказав Савченко. – Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi, поки вони до пам'ятi не прийшли.
– ксть вiдсiкти вiдступ.
– О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iльїн, пiднеси кулеметникам води.
– ксть пiднести води…
– Чуєш, як навколо забринiли голоси? – усмiхаючись в короткi цурпалки вусiв, промовив Бондар до Кушнiра.
– Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. – Вистрелив на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив:
– Подивiться навкруги… Бачите, як пiдiймається земля у свiтаннi.
Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофiєвi i досi не слалося.
Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони поруч iз ним, поклич – i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього.
I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця, нагрiта липневим сонцем. I по- новому перемежовувалися у них споконвiчнi сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба не наївся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про чесне, краще життя…
Виоремо тебе, ниво, обсiємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат, не гнала своїх трудженикiв на край свiту за тiєю копiйчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хлiба… Усiм своїм тiлом вiн вiдчував ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна.
I через якийсь промiжок часу Тимофiй згадує слова Мiрошниченка: «Селяни одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував людям…»
I знову думки, i очi, i руки Тимофiя купаються в теплому зернi, що вродило на його полi.
Несподiвано зовсiм недалеко вдарили копита, пролунали розрiзненi гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет.
По звуку Тимофiй безпомилково визначив, що стрiляли iз «кольта». Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь i, збiльшуючись в очах, з високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд. Потiм надривний голос сплеснув неждано високим «ой» i зразу ж обiрвався.
Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що гвинтiвку забрав Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi.
В'їдливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над самим вухом, вивiв його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко i обережно поповз на стрiлянину.
Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже й бачив у думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом червоноармiйцям недовго можна було встояти проти трьох десяткiв бандитiв, що, спiшившись, пiвколом притискали жменьку смiливцiв до рiки.
Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в тiло Тимофiя, але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiняє ствол.
«Коли б успiв, коли б успiв», – благала кожна клiтина, бо вже бандити чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед. Ще кiлька стрибкiв i… кiнець.
Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крiзь зуби злостиво i спокiйно процiдив:
– Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. I дуло кулемета, наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов по командi, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю. Червоноармiйцi пiд прикриттям «кольта» швидко вiдбiгли назад, бо кiгтi бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки.
– Товаришу командир, – хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i застиг невдалiк вiд невисокого, в кубанцi, воїна з пiстолетом у лiвiй руцi. – Спускайтеся за мною до Бугу, я перевезу човном.
– Ти хто будеш? – наближаючись, збiльшуються допитливi строгi очi. В напiвтемрявi нахмурене обличчя воїна здавалось незвично бiлим, аж прозоро синюватим.
– Я? – не знайшов, що вiдповiсти. «Що ти йому скажеш? Ще за бандита прийме!» – Бiдняк я. Що за радянську владу.
– Все! – вилаявся кулеметник. – Нi одного набою! – Схопив кулемет i, обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче. I тiльки тепер Тимофiй побачив, що з правої руки командира дзюрчить кiлька чорних струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров, розтiкаючись, так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi.
– Тьху! Чортова мати!
– Iваненко, що з тобою?
– В плече кусонула, – обiзвався червоноармiєць, що, люто вiдстрелюючись, лежав у борозенцi.
– Бiгти зможеш?
– Зможу, товаришу командире.
Пiд нестихаючi пострiли побiгли до Бугу. Заросле кущами узбережжя залопотiло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось iз наближенням рiки почуття небезпеки.
З-за обстрiпаної хмари виткнувся ущерблений мiсяць. На жовтому побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста подовбана стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров напоїла берег, а хтось iз дiтвори осiнньої години повтискав у жовтий пiсок рiвнi чашечки жолудiв.
Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що починають нудити вiд великої втрати кровi, не побачив Тимофiй нi в темних, наче з янтарним вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим.
– Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiкає! – звичним суворим голосом промовив Тимофiй i зi всiєї сили рвонув до себе тонкий поржавiлий ланцюг. Занили пальцi, в'їдаючись в залiзо, але якесь кiльце лопнуло, i Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки – збереглася дорога хвилина.
Уже випливли на середину рiки, коли берег заворушився темними постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки води, здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на неспокiйних блакитнокрилих крячкiв, що з криком падали на рiку. На березi всi полегшено зiтхнули.
– Спасибi. Вiд Червоної Армiї спасибi, – лiвою рукою потиснув командир тверду руку Тимофiю.
– То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. – Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньої полотняної сорочки, i дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги.
– Не треба, – усмiхнувшись, вийняв пакуночок з кишенi, сказав кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i кров iз пальцiв потекла в рукав.
– Як ваше прiзвище?
– Горицвiт. Тимофiй Горицвiт.
– Горицвiт? А моє Марков. Чим же вам вiддячити? У мене є…
– Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя прийшла… – вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав: – Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить – вiдiб'ють її люди.
– Бувайте здоровi, – побiлiлими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цiлує Горицвiта i, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофiєвi i досi здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пiсок, як неглибокi жолудевi наперстки.
