– Оце добре! – полегшено зiтхнув Мiрошниченко. – Все-таки гармата!
В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати її в боротьбi з бандитами. В стельмашнi вiн поставив її на дерев'яний хiд, а ковалi довго помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягує ударний механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'є капсуль i снаряд полетить на ворогiв.
Винахiд i радував i лякав його.
«А що коли нiчого з цього не вийде?..»
Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас звiдкись дiзнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли iз барських лiсiв на з'єднання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв.
Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою землею.
– Сьогоднi нашi орали, – сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату.
Густiла темiнь.
На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки.
I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села.
– Розвертайсь! – гукнув Анастас до гарматникiв.
Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по рiллi.
З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога, пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн.
Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю, затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед бандитами.
– Так їх! – завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж спинив новий снаряд.
– Так їх! – знову вдарив довбнею Мiрошниченко – i затремтiла нива.
Зграєю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю. Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки на невеличкi свiтлячки.
Свiй вiдтинок вiн уже встиг вiддати менш досвiдченому стрiльцевi Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз землi,
– Пiдманули, пiдманули ви мене, Iване Тимофiйовичу, – нарештi не витримав Кушнiр.
– Каюсь, є таке дiло, – погодився. – Та це ж, сам бачиш, на користь iде.
– А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiшає мене. Все менше на якусь погань для революцiї стане. Чи так я думаю?
Але Iван Тимофiйович нiчого не вiдповiв. Зовсiм недалеко зметнулась вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт.
– Жери тепер землю, – коротко вiдкусив Iван Тимофiйович Бондар, перезаряджаючи гвинтiвку.
– От i нема вже однiєї контри.
– Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились.
– Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить Мiрошниченко… Ох, i вiддає! Вже плече у мене ревма кричить, – скривився Кушнiр. – Начеб вiдсунулись бандити вiд нас… Iване Тимофiйовичу, а вам не страшно?
– Та поки дрижакiв не вибиваю.
– А менi страшнувато, – признався Степан, i голос його перейшов у схвильований шепiт. – Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, – страшно не хочеться пiд бандитську кулю потрапити. Бiля своєї землi походити хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається. Наче не землю, а його шматують.
– Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, – коротко сказав Бондар.
– I я так думаю… Хочеться при своїй владi пожити, по-новому, як товариш Ленiн навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводi пояснювати думи вождя, так i в серцi надiї не вмiщаються. Вся наша країна перед очима, наче сонце, встає. I так жити хочеться, ну прямо розповiсти нема сили. Начеб оце тiльки на свiт народився. Ви старiшi, Iване Тимофiйовичу, десь цього i не чуєте.
– Нi, чую, – стримано вiдповiв i лише згодом додав: – Того i лежу з гвинтiвкою отут, а не завалився барсуком на пiч… Прислухайсь – вiдкочуються гади.
– Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав.
– Почекай, що це за тупiт од лiсу? – сказав насторожено. Дорога знову загудiла копитами – i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик.
– Здається, пiдмога чортам прийшла! – неспокiйно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землi.
– Так воно i є! – пiдвiвся Кушнiр.
– Ех, не в пору… Припiзнись на яку годину – i од них, проклятих, духу б не залишилось.
Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в обхiд комiтетчикам.
– Держись тепер крiпко, Степане! – Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз рухливому клубковi.
Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя.
Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс i Мiрошниченко першими кинулися їм назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
– Робiтничий загiн пiдiйшов! – радiсно вигукнув Мiрошниченко, прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв.
– Чому так думаєш? – напружено прислухається до пострiлiв Донелайтiс.
– Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи.
– Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина чоловiк!
– До нас пiдступає. За людей в першу чергу турбується. I справдi, незабаром комiтетчики з'єдналися з усiм збройним робiтничим загоном з цукрового заводу.
– Ну як, орли? Б'ємо ворогiв? – пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля революцiї 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльської фортецi погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйної органiзацiї.
– Здається, вчасно поспiли, – припав командир робiтничого загону до вогкої вiд роси станини. –
