– Вiдрiзали, – ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi слова. – Це все одно, що перерiзали мене надвоє i кинули посеред шляху. Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю!
– Ненадовго, – впевнено заявив Крупяк. – Велика пiдмога має нам прийти iз заходу. Не сьогоднi – завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це, звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що бiльшовикiв як вiтром знесе.
– Коли б то так, коли б то так дав бог, – i по звичцi хотiв перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку назад i вже благально заговорив: – Омеляне, допоможи менi, увесь вiк дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько виїхало з села на облаву. Однi обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним.
Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi, здавалося, аж перехитувався.
– Тiльки обозники залишилися? – зразу споважнiв.
– Тiльки вони! – з розпачем i надiєю поглянув на Крупяка. – А голова комбiду саме поїхав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i прикiнчили б його… Може, Добровольському сказати?
– Нi, – нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: – Щось я не довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i потайна штучка. А тут ще амнiстiї пiшли… Непевний чоловiк.
Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
– Що, страшно? – неприємним смiхом рiзнув Крупяк. – Не дрейфте: вiн зараз дуже занятий – самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на ваше село; хлопцi в мене – як чорти в пеклi! А поживитись буде чим?
– Аякже! В комбiдiвцiв є тепер конi добрячi.
– Е, конi ми подоставали. Прямо як змiї! Iз кiнського заводу видерли. Як летиш, аж вiтер вуха обпiкає, – хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тiла. – Ну, поїхали. Час не стоїть! – i його навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими.
– Оце добре! – зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече.
Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже стає дiйснiстю.
Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю, непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однiєї руки.
«А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку – жили перерiзали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна».
Крупяк скочив у бричку i скомандував:
– Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.
Варчук, шаленiючи од припливу злої сили i захвату, так пустив конi селом, що аж зразу очi пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева.
Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомi осiннi городи.
Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж його оглушило голосiння жiнки, плач дiтей i лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита.
– Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти голi ходять. – Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований бандит.
– Даси, стерво, даси!
– Убий – не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте!
– Я тебе порятую! Я тебе гукну! – Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця пластма впала на полотно, i її зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i раптом рiзко випростався.
– Ах ти ж зараза шестидюймова!
В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi зiщулилась, вросла в землю.
Але бандит i не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, вiн кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно.
Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу.
– Ось тобi, вiдьмо з Лисої гори, – криво глянув бандит на молодицю i витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном, схопивши голову руками, опустилась на колiна.
– Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, – примружився Крупяк.
– Хто вiн такий?
– Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському.
Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав – жiнка не пiдводилась з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей.
Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною, поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви, здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом, ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле.
На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу, розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на крутому iскристому виступi.
– Добрий вячор, громадзяни! – спiвучо привiтався з Мiрошниченком i Горицвiтом. – На свою зямельку приїхали? – Над високим лобом, як гнiздо на вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi простори.
– На свою, – примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. «Що ж воно таке?» – прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали йому саме слово – земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усiх людей. I цьому молодому воїну видно i так само радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофiєвi радiсно, що i в Бiлорусiї, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Ленiна, надiляє бiдняцьким синам надiйнi поля.
– А ви вже у себе отримали землю? – хвилюючись, пiдiйшов ближче до червоноармiйця.
– Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою.
– Над самою рiчкою? Як i нам! – чогось зрадiв Тимофiй.
– Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, – продовжував своє червоноармiєць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв.
