– Не скалiчусь, – поглянув на Свирида Яковлевича.
– Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.
– Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточуєш або стругаєш – усiм тiлом розумiєш, то це останнiй пруг чи стружку здiймаєш. Змiряєш потiм обциркулем – так воно i є. Вiзьмiть мене з собою на поле.
– Обiйдемось без тебе, – обiзвався Тимофiй. – Ти ж тiльки що iз столярнi. Нiчого навiть не їв.
– Дарма. Такий день… Чуєте, як в селi спiвають?
– Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, – задумався Свирид Яковлевич. – Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл… Як твоє столярство, Дмитре?
– Нiчого, – вiдповiв стримано.
– Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi руки в тебе – каже.
– Якi там золотi! Бувайте здоровi, – скочив з воза i легко, неквапно пiшов шляхом у село.
– Славний хлопчина, – похвалив Свирид Яковлевич. – Тiльки такий самий мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся.
– То й добре. Що йому з доповiдями виступати? – знизав плечима Тимофiй. – На коня гейкнути зможе – i хватить з нього. А коло землi уже й тепер тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого – роботящого любить.
– Хм! Куди загнув! – сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. – Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець. Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того!
«Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, – запам'ятовує чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати, анiж узагальнювати. – 3 головою чоловiк».
Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову круто пiдводилась вгору. В її плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом «30». Оцей нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу. «Тридцять десятин», – нила i набрякала од тоскної злостi уся середина.
Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди вiн поїхав.
Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi.
Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, i зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний червоними перестиглими чашечками жолудiв.
Тиша.
Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, падає на корневище, коником одскакує од трави i зручнiше припадає до землi, ще теплий, як дитина, i тугий, неначе набiй.
Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням спини, боки.
«Невже виїхали? – пройняла холодна дрож. – Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив… Тридцять десятин вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!» Спухали, натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю, голова.
– Вйо, чорти! – перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрнє сонце.
Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село i зразу ж зрадiв, на надбрiв'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому мiстку стояло двоє бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi.
– Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? – роблено веселим i владним голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна – побачать м'якого чоловiка, то й конi заберуть.
– А ти що за один будеш? – Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул пiдiйшов до Варчука.
– Двоюрiдний брат батька Гальчевського, – впевнено збрехав Варчук. – Привiз важливi вiстi про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять – у склад другої червоно-козачої дивiзiї.
– Ага! – багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. – їдь у штаб. Там таких чекають.
– Де тепер штаб? В поповому домi?
– А де ж йому бути? – не здивувався освiдомленiстю Варчука. – Де краще їжу приготують, де кращу постiль постелять? – i засмiявся, натискаючи на слово «постiль», надаючи йому багатозначного вiдтiнку.
Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'ї бiля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з роздертої кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки тернової хустки.
«За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубiв вартовий.
– Батька зараз нема дома. У вiд'їздi, – непривiтно, спiдлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловiка.
– Нема? – задумався Варчук. – Тодi я розкажу все начальнику штабу Добровольському.
– Вiн занятий зараз.
– Що ж, почекаю.
– Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким невiйськовим стояти. Позаяк – порядок!
– Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали.
– Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! – визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн.
– Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без штанiв… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову зверне, – округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось весело гукнув:
– Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку.
– Омелян! Омелян Крупяк! – здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна волохата рука з надiєю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той, усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним свiтом.
– Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунiї захотiлося? – швидко затарабанив Крупяк. – Не сидиться на хуторi? Пече? Пристаєте до нас?
– I радий би, так лiта не тi,
– Лiта, лiта! О, що ви дiєте зi мною! – метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк i засмiявся. – Значить, вiдомостi деякi батьковi привезли?
– Не без того, – вiдповiв стримано. – Та, кажуть, батька нема.
– Нема. У Майдан Трепiвський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь
над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одної дiвки, – пожартував
i перший засмiявся, задоволений своїм дотепом.
– Найшов час з бабами возитись, – невдоволено насупився Варчук. – А тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.
– Вiдрiзали землю? – зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi розлилось спiвчуття.
