гарна.
— Гарна жінка, і ви мені її не показуєте!
— Гер Заугель, барон має рацію. Дайте наказ! Заточуючись, Заугель вийшов з кімнати і, відкривши двері кабінету, гукнув черговому:
— Приведіть Людвіну Декок!
Генріх відчув, що його хвилювання досягло крайньої межі. Мозок гарячково працював: удати, що захопився красою жінки, попросити залишити наодинці з нею, далі діяти залежно від обстановки… Але як? Симулювати втечу звідси неможливо. Запропонувати оцим двом тварюками поїхати покататися з ним машиною, захопивши з собою заарештовану, буцімто для розваги? Мабуть, це єдиний вихід. Але їх треба ще більше підпоїти, щоб вони не тямили, на якому вони світі! Цей Заугель уже й так близько до того, а от Міллер…
Удаючи, що він заточився, Генріх ліктем збив свою чарку з стола, але вилаявся і став вимагати, щоб йому подали склянку, щоб всі пили з склянок, бо лише жовтороті студенти п'ють коньяк чарками. Міллер, що теж нетвердо тримався на ногах, приніс три великих бокали і налив їх майже по вінця. Заугель, не чекаючи тосту, схопив свій і випив майже до дна. П'яно регочучи, Міллер спробував і свій бокал випити одним духом, але закашлявся так, що ледве віддихався.
— Чорт, у мене все пливе перед очима, — простогнав він і стиснув голову руками.
— У мене, признатися, теж якісь кола кружляють, — засміявся Генріх, удаючи, що й він сп'янів. Свого бокала він навіть не пригубив, цілком слушно сподіваючись, що цього ніхто не помітить.
Почулися кроки, і автоматник ввів до кімнати молоду жінку. Вона тремтіла від холоду, бо була в самій сорочці, крізь проріхи якої виднілися синці на тілі. Від лівого плеча, через груди, проходила довга кривава смуга.
Побачивши Заугеля, заарештована відступила назад до дверей, і вся її постать враз напружилася. Але на закам'янілому обличчі не здригнулася жодна риса. Його непорушність здавалася неприродною, ніби жінка у думці вже переступила ту межу, яка відділяла її від смерті. Якийсь мертвий спокій був у великих карих очах жінки.
Заугель спробував підвестися, але заточився і мішком звалився на стілець. Його посоловілі очі якусь мить тупо дивилися на Людвіну Декок і раптом гостро блиснули, тінь свідомості з'явилась на обличчі Заугеля.
— Ма-мадам, можете сісти! Я запросив вас не на допит, а… а на поминки. Згодьтеся! Дуже ґречно і оригінально запросити даму на поминки по її власній душі!
Жінка не ворухнулася. Здавалося, що вона не чула Заугеля, не бачила всіх присутніх у кімнаті.
— Ах, ви гордуєте! — лейтенант знову спробував підвестися, зробив навіть крок уперед, але його занесло праворуч, і він щосили вдарився ліктем об гострий кут буфета. — У-у-у! — якось верескливо застогнав він, і його розчервоніле обличчя пополотніло так, що, здавалося, лейтенант ось-ось знепритомніє. Міллер підбіг до свого заступника і схопив його руками за плечі.
— Я ж казав вам, — нема чого з нею морочитись. Відвезіть на кручу і… — Міллер клацнув пальцями, імітуючи звук пострілу, — і, як завжди…
— Так, так, на кручу, на кручу, на кручу! — стукав кулаком по столу і вигукував у якійсь істериці Заугель.
Жінка стояла нерухомо, немов йшлося не про неї. Міллер, похитуючись, пройшов у свій кабінет і за хвилину повернувся з якоюсь книжкою у руці.
— Ось реєстр, розпишіться!
Заугель швидко схопив авторучку і схилився над книгою.
З-за його спини Генріх побачив, як проти прізвища Людвіни Декок з'явилося три слова: «Вирок виконано. Заугель».
— Ганс! — торкнув Генріх за плече Міллера. — Можна вас на хвилинку?
Міллер відійшов з Генріхом трохи далі від стола.
— У мене до вас маленьке прохання, Ганс, дозвольте мені виконати цей вирок! Ваш Заугель однаково неспроможний цього зробити. А мені ця жінка подобається… ви мене розумієте?
— А, святий Антоній не витримав спокуси! Та, будь ласка, розважайся, скільки завгодно! — перейшов на ти Міллер. — Хочеш залишитися тут чи волієш завезти її до себе? Тільки щоб жодна душа не побачила!
— Можеш бути спокійним — у мене є ключ від чорного ходу.
— Завбачливий ви, Генріх! — Міллер посміхнувся. — І до світанку постарайся все закінчити! Заугель, поясніть барону, де ви це робите! Тьху, він уже спить! Ну, тоді я сам тобі розкажу. З нашого завулку вгору йде дорога, просто до скелі над річкою. Ти ставиш її край урвища, стріляєш або навіть штовхаєш, і жодна душа не дізнається, кого тут було страчено, бо річка віднесе тіло далеко на південь і так його поб'є…
— Зрозуміло. А тепер накажи відвести її в машину і в щось загорнути. Нехай біля неї повартує автоматник, поки ми з тобою вип'ємо по останній. Ну, наливай, а то в мене чомусь руки тремтять… мабуть, від незвички.
— О, це вперше завжди так буває! — Міллер поблажливо поплескав Генріха по плечу. — Нічого, звикнеш!
Була третя година ночі, в готелі всі вже спали, і Генріх непомітно провів Людвіну Декок до своєї кімнати. Жінка всю дорогу мовчала і по східцях ішла за Генріхом, мов сновида, не дивлячись під ноги, не торкаючись руками перил. Лише в номері вона ніби прокинулась від сну — вперше за весь вечір Генріх почув її голос.
— Мерзотник! — вигукнула Людвіна з огидою. — Гірший за того ката з лицем херувима.
Знесилена вибухом люті, вона похитнулася, але коли Генріх наблизився, щоб допомогти їй сісти, відштовхнула його з несподіваною силою.
— Не підходьте, я однаково не дамся живою!
— Гаразд, я не підійду! Але ви все-таки сядьте, Людвіно Декок. Я зараз покличу мадемуазель Моніку, і вона…
— Я не знаю ніякої Моніки!
— …І вона вам все пояснить.
— Повторюю, я не знаю ніякої мадемуазель Моніки!
— Тоді я вам нагадаю: це та дівчина, яка передала вам у Бонвілі відомості про поїзд і яка сьогодні зустрічала свою кузину на вокзалі.
— У мене тут немає жодної знайомої душі, і ніхто мене не зустрічав!
— Гаразд, ми зараз перевіримо.
Генріх підійшов до телефону і набрав якийсь номер. Очевидно, на дзвінок чекали, бо трубку відразу зняли.
— Моніко, я прошу негайно зайти до мене в номер! — почула Людвіна спокійно сказані слова, і відразу очі її немов заслало туманом, вона відчула, що кудись провалюється у безодню…
ЗАРУЧИНИ, СХОЖІ НА ПОХОРОН
«Одержав відпустку з двадцять п'ятого січня на десять днів Четвертого лютого маєш бути Мюнхені Цілую Фатер».
Це нагадувало скоріше наказ, ніж запрошення.
Телеграму Бертгольда Генріх одержав на адресу штабу і відразу зайшов до генерала.
Але Еверс телеграми читати не став.
— Знаю, знаю! Мені позавчора подзвонив гер Бертгольд, і я пообіцяв відпустити вас. Але більше як на п'ять днів відпустки дати не можу. Поінформуйте мого друга про Обстановку, в якій ми живемо, щоб у
