нього не склалося враження, що я надто суворий з своїми офіцерами. Хоч я певен, що він не гірш за нас знає, що тут діється. В інший час я б з охотою відпустив вас на місяць, але зараз…
— Щиро вам вдячний, гер генерал! Отже, доведеться знову їхати до Мюнхена!
Про мету поїздки знав лише Міллер. Навіть Лютцу Генріх вирішив поки що не говорити про свої взаємини з дочкою Бертгольда. Адже в гауптмана завжди свої погляди на ті речі, які викликають загальне схвалення, часом і захоплення.
— Ну що ж, Генріх, їдь, — чомусь зітхаючи, говорив Лютц. — Сподіваюся, що від свого батька ти дізнаєшся про речі, яких наші газети і радіо навіть не згадують. А так би хотілося знати все, що діється на світі! Набридло бути кротом: закопали нас у цю яму, і мусиш сидіти, нічого не знаючи і не бачачи.
Дні, що лишилися до від'їзду, проминули швидко. Довелося ще раз їздити до Понтея — приймати збудований там новий дот, відвезти якийсь пакет до Шямбері. виконати кілька дрібних, але клопітких доручень.
З Монікою через це Генріх бачився лише раз: дівчина прийшла до нього повідомити, що з Людвіною Декок все обійшлося гаразд — вона у цілковитій безпеці. Моніка так перехвилювалася і за Людвіну, і за Генріха, що тепер просто сяяла від щастя, і Генріх не наважився сказати їй про те, що їде в Мюнхен.
Але критися з цим довше було незручно, і напередодні від'їзду, вранці, Генріх спеціально зайшов до ресторану, щоб попередити, що ввечері він зайде попрощатися.
Мадам Тарваль зустріла його докорами:
— Месьє Генріх, ось уже три дні, як ви навіть не переступили порога мого ресторану! Я розумію, ви мали з нами стільки клопоту…
— Боронь боже, мадам! Я просо не хотів завдавати вам зайвих турбот. Адже тепер з продуктами так скрутно, як ніколи. Хазяїн казино, де ми обідаємо, і той скаржився, а він же одержує все потрібне без обмежень і в першу чергу.
— Але я ще не закрила ресторану! Як би скрутно з продуктами не було, для вас, месьє, завжди щось знайдеться.
— Дуже зворушений, мадам, вашим до мене ставленням. Я його відчуваю на кожному кроці. І зараз щиро сумую, що мені доведеться на кілька днів розлучитися і з вами, і з мадемуазель Монікою.
— Як, ви знов їдете? Коли й куди? — Моніка намагалася не виказати свого хвилювання, але обличчя її відразу посмутнішало.
— Завтра вранці, до Мюнхена.
— О, знов до Мюнхена!
— Цього разу лише на п'ять днів. На моє щастя, генерал не має змоги відпустити мене надовше.
— І ви забігли попрощатися отак, на хвилину? — образилася Моніка.
— Я прийшов попросити дозволу завітати до вас сьогодні ввечері. Ми так давно з вами не бачились!
Але ввечері Генріху не довелося зустрітися з Монікою. Несподівано зайшов Лютц.
— Ти що ж порушуєш традицію, Генріх? Вечір перед від'їздом годиться проводити в доброму товаристві.
— Воно б не завадило влаштувати прощальну вечірку, та зараз це здаватиметься невчасним, Карл, навіть непристойним. Справи на фронті не блискучі…
— Говори прямо — погані.
— Навіть дуже погані, коли бути відвертим.
— Скоро вже місяць, як я ходжу, мов очманілий, — поскаржився стомлено Лютц. — У мене таке відчуття, ніби мене, як дурника, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, певніше, у що мене примушували вірити — мана, якась клоунада, не більше!
— На тебе так вплинули події під Сталінградом?
— Вони лише прискорили процес мого прозріння. Німеччина, перед якою, нам говорили, мусить скоритися весь світ, перед якою ниць лягла Європа, не може визволити понад три сотні тисяч своїх добірних військ! Ти розумієш, що це означає? Банкрутство! Наше командування надсилає на допомогу оточеним армію за армією, мов дрова у піч, ми кидаємо під Сталінград нові дивізії, корпуси, і їх справді наче пожирає вогонь. В кращому випадку, вони повертаються звідти довгими ешелонами покалічених, контужених, божевільних. О, як болить моя душа!
Гольдрінг і Лютц не раз говорили між собою про становище на фронтах, але ніколи ще Генріх не бачив свого друга в такому пригніченому настрої.
— Знаєш що, Карл, — запропонував Генріх, — залишайся в мене сьогодні ночувати! Повечеряємо, поговоримо… Я ще не попрощався з мадемуазель Монікою, то давай запросимо і її…
— Справді, я тобі не заважатиму, якщо залишуся? Розумієш, я просто не можу зостатися наодинці з своїми думками!
— З твого дозволу я подзвоню мадемуазель, запрошу її, а разом і замовлю все потрібне.
Генріх взявся за трубку телефону, але в двері постукали нові несподівані гості — Міллер і Заугель.
— Он як! Ви думали втекти до Мюнхена, не попрощавшися з друзями? — гукнув Міллер ще з порога.
— Як бачите, стою біля телефону і дзвоню саме вам, — збрехав Генріх.
— Я ж казав вам, Заугель, що не буде нічого незручного, коли ми з'явимося отак, без запрошення. А, гер Лютц, і ви тут? От і чудово! Вчотирьох буде веселіше. А може, запросимо і мадемуазель? У жіночому товаристві, знаєте…
Генріх кинув швидкий погляд на Лютца, і той його зрозумів:
— За дорученням обер-лейтенанта, поки він тут одягався, я вже запрошував мадемуазель Моніку. Але вона трохи заслабла. Отже, вечірка у нас буде чисто парубоцька.
Генріху не лишалося нічого іншого, як запросити всіх своїх непроханих гостей до ресторану.
Як не намагався Генріх швидше позбутися Міллера і Заугеля, а вечеря затягнулася до пізнього вечора. Про побачення з Монікою нічого було й думати. Правда, вранці Генріх встиг заскочити до дівчини на кілька хвилин, але прощання вийшло якимсь офіціальним: Моніка не йняла віри, що гості до Генріха зібралися випадково.
З невеселим серцем виїжджав Генріх до своєї нареченої. І перед від'їздом, і перший час у поїзді він намагався не думати про неї, забути навіть те, для чого він їде в Мюнхен. І спочатку йому легко було уникати цих думок. Мов живе, стояло перед його очима трохи ображене і сумне обличчя Моніки і заступало собою все. Так, вона має право на нього ображатися. І не тому, що він не прийшов останній вечір попрощатися, як обіцяв. Генріха мучило те, що він поїхав ніби крадькома, не пояснивши дівчині гри, яку він мусить вести з Лорою. Але як, чим би він міг їй пояснити своє сватання до дочки Бертгольда? Не знаючи причини, Моніка не могла б виправдати і його поведінки. А саме причини він і не міг сказати.
Як все ускладнилося… лише через те, що на його шляху постала Моніка і він не зумів вчасно помітити небезпеки і для неї і для себе! «Тепер пізно… тепер пізно… тепер пізно», — вистукують колеса поїзда. Ні, йому, як і Лютцу, не можна залишатися наодинці з своїми думками!
Зусиллям волі Генріх переключає свої думки на інше. Краще вже думати про Лору, про тих нещасних дівчат, яких вона катує. Ці думки принаймні викликають лють, а лють, зненависть мобілізують. З якою б насолодою він послав під три чорти свою наречену, баронство, а йому доведеться вдавати з себе закоханого, упадати біля Лори, вислухувати довгі сентенції Бертгольда, цілувати руку фрау Ельзі. А на заключення ще й одягти на палець Лори обручку. На ту саму руку, яка шмагає полонянок батогом!
Ні, краще вже лягти спати, ніж про все це думати. Дати провідникові купюру, щоб він нікого не пускав у купе, і до ранку забутись.
Прокинувся Генріх вдосвіта другого дня в невеличкому прикордонному німецькому місті Мюльгаузені. Тут він мав пробути аж до вечора, щоб пересісти в поїзд на Мюнхен.
Здавши чемодан на схов, Генріх пішов прогулятися по місту. Після задухи вагона голова вдавалася якоюсь важкою, тому так приємно було, вдихаючи морозне повітря, блукати по вулицях, блукати без мети і зарані обраного маршруту. Але скоро ця прогулянка набридла Генріху. І не тому, що він стомився фізично, а від похмурого, непривітного вигляду міста. Дивне враження справляли майже порожні вулиці, а головне, якась незвична тиша, що панувала навкруги. Одинокі перехожі — переважно жінки і діти — кудись
