Бертгольд кинув трубку, навіть не поклавши її на важелі, і підбіг до радіоприймача. Пальці його так тремтіли, що він не відразу зміг настроїти приймач на потрібну хвилю. А коли настроїв, до слуху долинув лише уривок фрази:
«… Оголошується триденний траур по всій Німеччині на знак вшанування пам'яті оточених і загиблих під Сталінградом наших військ».
Генріх сидів, мов закам'янілий. Йому здавалося: зроби він зараз найменший рух, і, як над отвором у греблі, відкриється та заслона, яка стримує буйну повінь радості, що рветься назовні, щоб затопити усе навколо. Бертгольд слухав мовчки, похнюпивши голову.
Передача закінчилася. Полилися звуки траурного маршу. Генріх підвівся. Він виструнчився і схилив голову, як це зробив Бертгольд.
Ця траурна музика тривала довго, і Генріх встиг цілком опанувати себе. Армія Паулюса не існує! Перед цією радістю мерхнуть всі його труднощі, все особисте здається дріб'язковим.
Коли звуки траурного маршу замовкли, генерал-майор взяв Генріха під руку.
— Ходімо до мене, нам треба поговорити… — Не чекаючи на відповідь свого майбутнього зятя, Бертгольд попрямував до кабінету, великої наріжної кімнати, що виходила в садок і в бік вулиці.
Запаливши, обидва сіли біля стола і довго мовчки попихкували сигарами. Мовчанку перервав Бертгольд.
— Якої ти думки про все це, Генріх?
— Я розумію, майн фатер, вам цікаво перевірити, як швидко я можу орієнтуватися в подіях, але мене так схвилювала ця несподіванка, що я просто з думками не зберуся.
Бертгольд підвівся і заходив по кабінету з кутка в куток.
— Несподіванка? У тому-то й річ, що нічого несподіваного в цьому немає. Коли я четвертого дня виїздив сюди, в штаб-квартирі вже знали, що це станеться…
— І не вжили заходів, щоб…
— Із зведень ти мусиш знати, що заходів було вжито. Не одна дивізія наших добірних військ полягла біля Волги, силкуючись пробитися до оточених. У тому-то і річ, мій хлопчику, що війна вступила в фазу, коли вже не ми, а противник нав'язує нам бої, причому якраз тоді, коли йому це вигідно… А біда не тільки в цьому. В моїх руках вся агентура в армії, і я, може, більше, ніж будь-хто, знаю настрої солдатів, офіцерів і вищого командного складу. Найгірше те, що з кожним днем все більше поширюється зневіра у нашу перемогу.
— Невже є такі…
— І багато! Дуже багато. Особливо серед солдатів і старих генералів. О, ці старі генерали! Вони ще матимуть своє від нас… Дехто з них висловлює невдоволення, знаходить помилки у стратегічному ведінні війни фюрером.
— Навіть про це говорять?
— Звичайно, не відверто! Але такі розмови є…
Генерал зупинився перед вікном і замислено спостерігав, як повільно кружляли в повітрі легенькі сніжинки.
— А що ти робитимеш, Генріх, якщо війна, скажімо, закінчиться поразкою Німеччини? — несподівано запитав він.
— У моєму пістолеті знайдеться остання куля для самого себе!
— Дурень!.. Пробач, що я висловився так гостро, але батько іноді може не добирати слів, коли треба напутити сина… Пістолет… куля… про всі ці романтичні нісенітниці навіть думати не смій! Не сподівався я, що моя розмова викличе в тебе такі песимістичні настрої… нездорову, я б сказав, реакцію.
«Перебрав міру!» — подумав Генріх.
— О майн фатер, який я щасливий, що ви мене отверезили! Що саме в цю тяжку хвилину біля мене були ви, з вашим розумом, досвідом, вмінням прозрівати вперед… Обіцяю слухатись ваших порад завжди і в усьому!
Бертгольд самозадоволено посміхнувся:
— Розсудлива старість, Генріх, завжди бачить значно далі, ніж запальна молодість! І я теж щасливий, що ти хочеш прислухатися до голосу розуму, звіряєшся на мій досвід. І повір мені, цю розмову я розпочав зовсім не для того, щоб затьмарити твої перспективи на майбутнє. Саме навпаки — я хочу розширити тобі виднокруг. Так, під Сталінградом нас побили, авторитет нашої армії, нашого командування похитнувся. Але, запевняю тебе, що це ще не кінець, навіть не початок кінця. Наш генштаб зараз гарячково працює, щоб розробити операцію, яка відновила б славу вермахту як непереможної армії. Ще рано говорити, в чому полягатиме ця операція, та я певен — більшовики ще відчують силу наших ударів, і їх тимчасовий успіх померхне перед славою наших нових перемог.
— Але наші армії щодня відступають…
— Можливо, відступатимуть і далі. Для здійснення великих планів потрібен деякий час. І росіяни дорого заплатять за наш відступ. Ти знаєш, яке доручення зараз виконує твій батько?
— З великою цікавістю послухаю.
— Мені надано не просто відпустку у родинних справах. За тиждень я маю подати докладний план заходів, до яких ми вдамося на російській території перед відступом наших військ. Увечері я тебе познайомлю з цим планом. Росіянам я підготував хороші сюрпризи! Не міста і села вони знайдуть після нас, а суцільні руїни, пустелю! І це не будуть попелища, що завжди лишаються після війни. Ні, я запланував щось грандіозніше! Будуть створені спеціальні команди підривників, підпалювачів, які діятимуть за детально розробленими інструкціями і нищитимуть під час відступу буквально все: підприємства, будинки, водогони, електростанції, мости, посіви, садки. Населенню ніде буде ховатися, і ми частину його, найбільш працездатних, вивеземо для роботи на наших заводах, фабриках і полях, а решту просто знищимо. Хай спробує за таких умов просуватися ворожа армія! Хай спробують відновлювати життя на голому, безлюдному місці!
Бертгольд стиснув кулаки, говорив, захлинаючись від люті і зненависті. Лють і зненависть кипіли і в серці Генріха, але він мусив стримуватись.
— Справді грандіозно! Я радий буду познайомитися з вашим планом, і коли моє знання Росії…
— Донерветер, я зовсім і забув, що в цьому питанні ти можеш бути непоганим радником. Вони заплатять і за смерть твого батька, мій хлопчику!
Почулися кроки, і в двері просунулася голова фрау Ельзи.
— Віллі, ти забуваєш, що Генріх нічого не їв з дороги!
— Ах, облиш нас, Ельзі, зараз не до сніданку!
Фрау Ельза зайшла до кабінету і сіла було на стілець, але, побачивши сердитий, нетерплячий погляд чоловіка, схопилася з місця і тихенько вийшла.
Бертгольд деякий час мовчав, замислено слідкуючи за закрутками синюватого диму, що звивався над покладеною на попільничку сигарою.
— Але, Генріх, я вважаю за свій обов'язок попередити тебе, що всі наші сподівання можуть піти отак — димом, — Бертгольд кивнув на сигару, — не виключена і така можливість. І ми, як люди завбачливі, повинні приготуватися до всього. Для цього я, власне, і почав з тобою розмову. Слухай мене уважно! Ми з тобою, Генріх, розвідники, кадрові розвідники. А двадцятий вік — це вік розвідки і контррозвідки. Хай штабісти вихваляються своїми заслугами. Ми з тобою більш, ніж будь-хто, знаємо — сучасну війну без нас виграти не можна. Коли я кажу без нас, то розумію: без нас, розвідників. Ми далеко потрібніші суспільству, ніж усякі там політичні балакуни, письменники, художники, навіть вчені. А після війни розвідники стануть ще потрібнішими, ніж зараз. Хто б не переміг! Я вже тобі казав, що вірю в нашу перемогу. Але віра — одне, а сувора дійсність — зовсім інше. Тому до найгіршого приготуватися ніколи не завадить. Треба завжди передбачати гірше! Великий Фрідріх так повчав своїх полководців, державних діячів, хоч сам був людиною оптимістичного складу… Давай і ми передбачимо найгірше, Генріх! Про всяк випадок… У тебе скільки грошей і в якому банку? — несподівано закінчив він свої філософські розмірковування чисто практичним запитанням.
— Мільйон дев'ятсот тисяч марок в Швейцарському національному і триста тисяч в Німецькому.
— Уся спадщина?
— Я живу на проценти.
— Похвально, дуже похвально! Треба всі гроші з Німецького банку переказати на Швейцарський. Це
