— А ти дай мені краще чогось такого, щоб я заснув навічно! Адже страшно власною рукою послати собі кулю в лоб!
— Ти що, збожеволів?
— А ти б не втратив розуму, коли б на твоїх очах Міллер п'ять чоловік… з кручі… а жінці — дві кулі в живіт… Розумієш, вагітній жінці! О, я не можу, не можу… я не можу цього забути! — вигукував Лютц у нестямі. Його всього трусило, слова переривалися риданнями.
Генріх знав, що в таких випадках треба мовчати, і тому ні про що не розпитував. Він примусив Лютца випити порошок, вкрив його ковдрою аж до підборіддя, дав допити грапа, щоб хворий швидше зігрівся.
— Лежи спокійно і спробуй заснути.
— Заснути… я так хочу заснути… я вже три ночі не можу заснути! З того часу, як Міллер…
— Мовчи! Чуєш, ні про що не говори! Я однаково заткну вуха і не буду слухати.
Поволі збудження почало спадати, і за півгодини снотворне перемогло. Лютц заснув.
Генріх не наважився лишити його самого, хоч був дуже стомлений після дороги. Підклавши під голову стару шинелю Лютца, він поклався спати на дивані, але заснув не відразу.
Ніч минула спокійно, хворий не прокидався. Вранці з'явився денщик, і Генріх, наказавши йому не будити гауптмана, скільки б той не спав, пішов до штабу
Генерал зустрів свого офіцера для особливих доручень привітно, але цього разу був небалакучий. На лівому рукаві його мундира все ще чорніла траурна пов'язка, хоч офіціально оголошений триденний траур уже скінчився.
— За всі мої шістдесят п'ять років життя, обер-лейтенант, ці дні найчорніші. Історія воєнних перемог Німеччини досі вихвалялася Седаном, як найблискучішою операцією дев'ятнадцятого сторіччя. Яскравість нашої перемоги під Седаном померхла перед ганьбою поразки на берегах Волги!
— Я чув від свого батька, що в генштабі зараз розробляють плани якихось нових операцій, які допоможуть не тільки виправити становище, а й…
Генерал безнадійно махнув рукою:
— Хочу вірити, але… Втім, майбутнє покаже! А тепер, гер обер-лейтенант, ідіть, відпочивайте з дороги. Коли будуть якісь доручення, я вас покличу.
По обіді Генріх зайшов до Лютца, але той, змучений триденним безсонням, не прокидався. Піти хіба до Міллера і обережно розпитати в нього, що саме так вплинуло на Карла? Генріх подзвонив начальнику служби СД. Але до телефону підійшов Заугель. Він повідомив, що Міллер ще вчора ввечері кудись поїхав і, можливо, повернеться сьогодні надвечір.
Довелося залишитись у себе в номері.
Ввечері подзвонив Лютц.
Карл зустрів Генріха ніяковою посмішкою. Він уже зовсім заспокоївся, але був вкрай знесилений. Очевидно, збудження попередніх днів виснажило організм хворого.
Тепер Лютц міг спокійно розповісти, що спричинилося до його хвороби. Виявилося, що Міллер вирішив розважити Лютца і, не попередивши, в чому річ, повіз його на розстріл п'яти французів, серед яких була вагітна жінка. Сцена ця так вплинула на гауптмана, що, повернувшись додому, він зліг.
— Ти розумієш, Генріх, мені соромно носити після цього мундир офіцера. А найбільше гнітить, доводить до нестями те, що я маю мовчати, приховувати свої думки, бо скажи я щось, і той-таки Міллер зіпхне мене з кручі, як тих французів.
— Так, Міллер на це здатний…
— Я бився під Дюнкерком, мені ніхто не може закинути, що я боягуз. Але я хочу воювати, а не катувати вагітних!
Задзвонив телефон. Генріх підняв трубку:
— Це Гольдрінг і є. Що?.. Зараз буду!
— Мабуть, бог почув твої молитви, Карл, Міллера поранили макі, він просить мене і Заугеля приїхати до нього.
— Виявляється, на світі ще лишилося трохи справедливості! А де ж він зараз, вдома?
— Ні, Заугель каже, що в госпіталі. Якщо рано повернуся, зайду до тебе і все розкажу.
По дорозі до госпіталю Заугель розповів Генріху, що Міллера, виявляється, привезли годин зо дві тому і що йому вже встигли зробити операцію. Яке саме поранення дістав Міллер, Заугель не знав, але сподівався, що не тяжке, інакше б пораненого відправили в Шамбері, а не залишили тут, в Сан-Ремі, де госпіталь був невеличкий і погано обладнаний.
Для Міллера відвели окрему кімнату на другому поверсі. Головний лікар провів обер-лейтенанта і лейтенанта до самих її дверей і попередив:
— Після операції йому потрібен спокій. Дуже прошу довго не затримуватись!
Це попередження зроблено було швидше для проформи, бо поранений почував себе непогано, хоч, звичайно, ослаб і зблід. Він коротко розповів Генріху і Заугелю про обставини, за яких все сталося. Виявляється, вчора ранком велика група макі атакувала єгерську роту, що охороняла один з найбільших перевалів, розметала її і прорвалася з гір. Міллер опинився на перевалі випадково, але йому не лишалося нічого іншого, як теж вступити в бій, під час якого осколок партизанської гранати влучив йому в ліву лопатку.
— Ще півсантиметра — і він був би у мене в легенях! — не без гордощів заявив Міллер. Тепер, коли все минулося благополучно, він і справді пишався, що йому довелося побувати в бою — медаль за поранення забезпечена, а це ще одна ознака його заслуг перед фатерландом!
— Даремно, Ганс, ви втрутилися в цю історію, адже для вас все це могло скінчитися далеко гірше, — докірливо зауважив Генріх. — А куди ж поділися охоронці перевалу?
— Розбіглися після першого натиску. Моє щастя, що я встиг вскочити в машину… Тепер від макі можна чекати всіляких несподіванок. Те, що така велика група прорвалася з гір, вимагало від нас особливих заходів. Звісно, командування дивізії зробить, що потрібно, але служба СД повинна також працювати особливо чітко. Дуже погано те, що я змушений лежати в той час, коли треба діяти, і я, власне, покликав вас, щоб порадитись: чи варто просити начальство прислати когось на допомогу Заугелю на час моєї хвороби? Про моє прохання слід, звичайно, негайно сповістити в Ліон…
Генріх кинув погляд на заступника Міллера. Ніжні рожеві щоки лейтенанта вкрилися червоними плямами, губи ображено здригнулися.
— Пробачте, гер Заугель, і ви, Ганс, коли я першим висловлю свою думку — адже я можу виступати лише як порадник! Але мені здається, Ганс, що ваш заступник може цілком впоратися з обов'язками начальника навіть у такі тривожні дні. До того ж і ви, треба сподіватись, будете прикуті до ліжка не на такий уже довгий час. Звичайно, роботи у гера Заугеля побільшає, але він завжди може розраховувати на мою допомогу в справах, які потребують додержання якихось особливих таємниць…
— Я дуже радий, Генріх, що моя думка збіглася з вашою. Поява нової людини тільки ускладнить справу і відволікатиме Заугеля від основної роботи — доведеться вводити прибулого в курс справ, ознайомлювати з обстановкою, а це штука марудна… А за вашу пропозицію допомогти щиро вдячний! Признатися, я на неї розраховував.
— Час закінчувати побачення! — невдоволено зауважив лікар, просуваючи голову у відхилені двері.
— Одну хвилинку, я лише дам кілька розпоряджень своєму заступникові.
Генріх підвівся.
— Тоді не буду вам заважати. Я зачекаю гера Заугеля у вестибюлі або в машині.
«Звичайно, добре було б лишитися і послухати, — думав Генріх, спускаючись сходами, — але не слід виказувати перед Заугелем, що мене хоч трохи цікавлять справи служби СД. Він розумніший за Міллера і не залежить від мене так, як той. Поки що! Але мені конче треба знайти найуразливіше місце цього «аристократа духу»… Він перебільшеної думки про свою персону, це ясно. Оті його розмови про надлюдину, якою він себе, безперечно, вважає… Своєрідна манія величності! У таких людей звичайно буває непомірно розвинена честолюбність і хворобливе самолюбство. На цих струнках і будемо поки грати…»
Поява лейтенанта перервала роздуми Генріха. Обличчя Заугеля сяяло самовдоволенням.
— Я щиро вдячний вам, бароне, за високу думку про мої здібності! — сказав він, сівши в машину. — Справді, було б дуже неприємно марнувати час, знайомлячись з тимчасовим начальством. До Міллера я вже
