Обличчя мадам Тарваль почервоніло, очі винувато забігали.
— Пробачте, месьє, я не так висловилась… Мій ресторан у дні трауру був закритий, от ми й зібралися якось, посиділи, поговорили…
— І випили за упокій душі армії фельдмаршала Паулюса? — в тон співрозмовниці закінчив фразу Генріх.
— Ой, може пересмажитися курка! — скрикнула господиня готелю і з несподіваною для її огрядної фігури жвавістю побігла до кухні.
— Що я сказала! Уяви, Моніко, що я сказала! — бідкалася мадам Тарваль, побачивши дочку.
— Кому, мамо, і що?
— Я бовкнула месьє Гольдрінгу…
— Генріху? Він приїхав?
— Сидить у блакитному кабінеті… І я…
Не дослухавши матір, Моніка вибігла з кухні, на ходу знімаючи фартушок.
— Привіт моїй маленькій вчительці! — радо схопився з місця Генріх і потиснув обома руками маленьку руку дівчини. — Ну, розказуйте, як це ви тут святкували траур?
— Що святкували? — здивувалася Моніка. Генріх переказав розмову з мадам Тарваль. Дівчина розсміялася:
— То мама помилилась!
— Я певен, що помилилась! Адже ви три дні носили жалобу, молилися богу і жодного разу навіть не посміхнулися. Правда?
— А я певна, що і ваше серце краялося від горя й туги…
— Воно, справді, краялося, але з інших причин, ніж ви гадаєте. Ці три дні я не забуду ніколи, доки житиму.
Обличчя Генріха скривилося у гидливій гримасі.
— У вас були якісь неприємності? — стурбувалася дівчина.
Поява мадам Тарваль, що принесла замовлену вечерю, перервала розмову.
— Ага, мало не забула! Сьогодні кілька разів дзвонив месьє Лютц, запитував, чи ви повернулися, — сповістила вона, порядкуючи на столі.
— Він, здається, хворий, — додала Моніка. Генріх поспішив до телефону:
— Привіт, Карл, це я, Генріх… Що? Обов'язково прийду, тільки повечеряю, бо я дуже голодний.
Мадам Тарваль вийшла, щоб власноручно приготувати Генріху каву, і Моніка спробувала повернутися до нескінченої розмови.
— Так що ж з вами трапилось у ці дні, Генріх?
— Це дуже довга і надто серйозна історія, щоб розповідати її поспіхом, між двома ковтками вина. Краще розкажіть про себе!
— А чому ви гадаєте, що мою розповідь можна вмістити між двома ковтками вина? Може, й зі мною сталося щось дуже важливе і дуже серйозне!
— Тоді я не підведуся, поки ви мені не скажете, що саме!
— О, в такому разі вам доведеться сидіти дуже довго! — розсміялася дівчина. — Можливо, все життя…
— Це означає, що ви мені не довіряєте, Моніко?
— Це означає, що я не довіряю ще самій собі.
— І довго так триватиме?
— Поки я не переконаюся, що й ви не приховуєте від мене своїх таємниць.
— Це натяк на Мюнхен?
— На Мюнхен, на Бонвіль, на Сан-Ремі…
— Вас мучить жіноча цікавість.
— Ні, мене мучить… — Дівчина схопилася з місця. — На добраніч, Генріх! — гукнула вона і зникла за дверима.
Нашвидку повечерявши, Генріх, хоч і була вже пізня година, пішов до Лютца.
Гауптман напівлежав у ліжкові, підмостивши під голову кілька подушок. На невеличкому столику біля ліжка стояли тарілка з немудрою закускою, попільничка і пляшка грапа. Пляшки валялися під столиком і ліжком.
— Що з тобою, Карл? Ти захворів? І чому не прибрано в кімнаті? Денщик!
— Я слухаю, гер обер-лейтенант! — денщик стояв на порозі, виструнчившись, хоч по плямах на обличчі було видно, що і він спробував міцність грапа.
— Негайно прибрати! Живо!
Денщик почав збирати пляшки, що валялися на підлозі. Одна з них була ще повна, і Лютц, перехилившись, взяв її і сховав під подушку.
— А це для чого, Карл?
— Пити буду! Сьогодні, завтра, позавтра! Щодня!
— Та що з тобою? — стурбувався Генріх. Він знав, що Лютц ніколи не пив на самоті, та ще так багато. Занепокоєння викликав і хворий вигляд Карла, його надто блискучі очі. — Ти хворий?
— Хворий? Ні, я здоровіший, ніж будь-коли. І саме тому, що я поздоровішав, мені не можна залишатися тверезим!
Лютц схопив з столика недопиту пляшку і нахильці почав з неї пити. Генріх відібрав пляшку і поставив її на столик.
— Ну, Карл?
Лютц мовчки напівпідвівся.
— От скажи: якби до тебе в кімнату вдерся, скажімо, Міллер? П'яний і нахабний. Поклався у чоботях на твоє ліжко, а тобі запропонував або забиратися з номера, або спати на підлозі. Що б ти зробив?
— Я викинув би його геть, спустив би зі сходів.
— А чого ж, чорт забери, ми вимагаємо від французів? — люто вигукнув гауптман і, стиснувши кулак, рвучко відкинув руку. Недопита пляшка, що стояла на столику, відлетіла в куток кімнати і з брязкотом розбилася.
Переляканий денщик зазирнув у двері.
— Приберіть і йдіть додому, ви нам сьогодні не потрібні, — наказав Генріх. Йому не хотілося, щоб слова хворобливо збудженого гауптмана чув хтось сторонній.
— Карл, тобі треба заспокоїтись, ти зовсім не в собі, ти хворий!
— А я тобі доведу, що я абсолютно здоровий! Хочеш, доведу? Ну, кажи, хочеш?
— Я слухаю.
— Тобі не доводилось бувати в герцогстві Люксембурзькому?
— Якось проїздив його.
— Правда, воно зовсім маленьке, крихітне? Адже так?
— Ну?
— Так от, я підрахував: коли все населення всієї земної кулі зібрати докупи і вишикувати його колонами, то воно вміститься на половині території герцогства Люксембурзького, а друга половина її лишиться вільною. Чуєш, все населення всієї земної кулі! Ти уявляєш, як мало людей на цьому богом проклятому світі? Всіх їх можна зібрати на половині території Люксембургу, і земна куля вільна! Всі багатства, всі моря, лани, підземні скарби — все до послуг цієї пригорщі людей, зібраних на оцій цяточці землі!
Лютц схопив карту земної кулі, яка лежала в нього на ліжку, і підніс її Генріху до очей.
— Бачиш! Ось тут може вміститися все людство! А оце все до послуг людей. Весь світ! Яке прекрасне життя могло б бути на нашій планеті, Генріх!
Генріх пройшов до другої кімнати, де стояв умивальник, намочив рушника і приклав його Лютцу до лоба, силоміць примусивши його лежати.
— Та я не хворий, зрозумій!
Не слухаючи заперечень Лютца, Генріх витяг з кишені порошок і простягнув його гауптману.
— Це що?
— Снотворне.
