Пришестя

темним було загальне шитво дитячих літ, щоб не горіли вони тепер золотими нитками, золотими хвилинами. Досить часто ці сонячні спалахи в пам'яті зв'язані із рухом, бігом, торжеством і тріумфом юного тіла Хлопчика над законами земного тяжіння. Ось пошили мені обнову, чи не вперше, таку рідкісну на ті часи сорочечку, з червоного, у білий горошок краму. Мати виміняла метер того краму на курку в місті. Обнову пошили до Паски, ранньої весни, бо мати білить крейдою стіни нашої хати знадвору, а я іду ще вогкими, прохолодними стежками на Загальний двір, до колгоспної комори, сідаю на ґанкові, аби більше людей побачило мою обнову. Але не це запам'яталося. Запам'яталося, як я вертався від комори, до нашої хати, до матері, що білить щіткою сяючі стіни, вертався, лопотячи босими ногами по ще м'якуватій, прохолодній землі, бігом, щодуху, щосили. Червоно палахкоче в сонці нова сорочечка на мені, пружно дихає назустріч теплий весняний вітер, і я уже не біжу, лечу на крилах безмежної, неусвідомленої гаразд радості буття в цьому світі, я справді уже не чую землі під собою…

Або: Петро Петрович, коваль, дарує мені залізний обруч із старого колеса, згинає на ковадлі із грубого дроту руків'я з дужкою, я штовхаю обруч із гори, на якій кузня і млин, підтримую дужкою, і ось обруч уже слухається мене, котиться дорогою, що через увесь Загальний двір стелиться аж до Карусівщини, котиться із дзвоном — на весь білий світ, яскраво виблискуючи в сонці, наче вилитий не з заліза, а з блискавки, і вже не обруч я кочу, а саме сонечко, і не курною сільською дорогою, а по синьому-синьому небу… Я досить рано перестав писати вірші, зрозумівши свою поетобездарність, та й сковувала мене віршована форма, проза обіцяла більше стратегічного простору. Але й дотепер іноді прокльовується… І набираюся зухвальства процитувати тут одну із своїх недавніх поетизованих вправ:

Відчути мить наповнення душі до краю,
Над озером, у лісі, серед поля
Або й на смітнику сільському, край дороги,
Де обід колеса залізний
Покотить по роках твоїх з дитинства в старість.
А ти слідком — із дротяною дужкою в руках.
Як вічний хлопчик.

Заради отого «вічного хлопчика» я і процитував свою недолугу, під настрій, вправу. Залишитися ВІЧНИМ ХЛОПЧИКОМ на все життя не так просто. Це вимагає не лише особливого душевного стану, а й сталого, глибинного погляду на світ земний і небесний. Вимагає вчинків, а не тільки слів. Але зберегти в собі на роки і десятиріччя, хоч би дещицю від того Хлопчика, під силу кожному. І чим більше ми зберігаємо в собі від Хлопчика, тим щасливіші в суворому земному житті, тим спокійніше і мудріше можемо зустріти неминучу смерть свого тіла, тим надійніше і проникливіше проглядаємо своїм внутрішнім, душевним зором те, що чекає на нас по той бік смертного рубежа. ПРИШЕСТЯ наше у цей земний світ від нас не залежить, про згоду ніхто нас не запитує. Але чи існуватимемо ми опісля, в інших, не земних, формах, залежить уже, думаю, од нас самих, од нашої віри, од нашої здатності до потойбічного існування.

Збудоване нами в земному житті, збудоване у душі, не загине, не мусить загинути, інакше усе земне дійство позбавлене сенсу.

Хлопчик, хай і не розуміючи гаразд, хай інтуїтивно, підсвідоме, але ще близький до тих, вищих сфер, з яких ми сходимо на землю і в які прагнемо повернутися опісля земної путі своєї, надіємося повернутися. У ньому ще пульсує родима пам'ять. Пізніше радощі, прикрощі й шумовиння земного існування приглушать той живчик вічної душі, у зрілому віці його буде ледь чути, і то у хвилини «наповнення душі до краю», і лише на схилі літ, коли ми знову близькі до вічності, до Бога, родима пам'ять запульсує у нашій свідомості на повну силу. Якщо, звичайно, ми змогли зберегти в собі хоч щось од вічного Хлопчика.

Тим часом Хлопчик жадібно всотує у себе радощі буття.

Пізнаний ним світ розпоширюється, розпросторюється з кожним прожитим днем. Досі він нагадував цяцьку, яку принесла з міста сестра Люба: виточені з дерева, розфарбовані ляльки, що ховаються одна в одну. Найменша — піч, над нею — хата, а ще вище — небеса з чітко окресленим, незмінним обрієм. Тепер Хлопчик відкрив для себе, що насправді виднокіл — ніби гумовий, він розтягується, відступає перед його настирними, ненаситними очима. З плаского шпиля гори по той бік сільського кладовища видко колгоспний сад і луки із темно-зеленою стрічкою зарослої аїром річки. Джерела, як називають її дорослі. Ще далі, за луками, ліс, таємничою темною стягою, а обрій — уже десь там, далеко, по той бік лісу. З високого, обсадженого старезними липами церковища очам відкривається село, що внизу, під горою, і зветься — Низ. Крайні вулиці — гострими виштирками, у луки, ті місця так і звуться — Ріг, там багато чорних попелищ, німецькі снаряди летіли через Гору і падали в Ріг. І на товстоліській дорозі, якщо не боятися вовків, русалок, польовиків і пробігти по ній у глибину поля, обрій покірно відступає, віддаючи очам залиті весняною водою видолки і зелені шапки крутосхилів над ярами, у які сестри ходять по щавель.

А радощі дарував кожен новий день, кожна відчута мить.

Дід Ладимир фарбував дахи колгоспних комор. Комори на Загальному дворі було три — зерносховища з двома дощатими рундуками, із засіками по обидва боки проходу, просто склад — з упряжжю для коней, бочками солідолу, усіляким іншим господарчим начинням, і найменша, біля контори, — для харчів. Усі три — під залізом. Фарба, густо-червона, глибами лежала в залізній з дерев'яною кришкою бочечці. Дід Ладимир ставив неподалік складу триніжок, підвішував до нього чавунний казан, вливав у нього відром запашну, золотисту олію. Хлопчик допомагав дідові збирати по двору дрова, тоді біг до хати по хліб. Коли вертався, дрова дуже палахкотіли і лизали боки казана язиками полум'я. Невдовзі олія починала закипати і дух її, дразливий до спазмів у шлунку, котився хвилями по всьому Загальному двору. Дід Ладимир брав кусник хліба з рук Хлопчика, наштиркував на паличку і вмочав у киплячу олію. Відтак подавав Хлопчикові. І це була скибка. Смак її я запам'ятав назавжди.

Потовчену у відрі фарбу дід всипав у казан із киплячою олією. Вариво ставало яскраво-червоним, як сонце на краю ночі. І довго розмішував паличкою, аби у вареві не було жодної грудочки. Коли воно вистигало, наливав у відро, брав квача і ліз по драбині на дах комори. І там, де пройшовся квачем дід Ладимир, дах горів вогнистими кольорами. Пізніше сонце висушувало фарбу, дахи припадали пилюкою і вже не було чуда оновлення. Але перші години вогколиці стяги під небесами, в яких ті ж небеса з білими хмарками химерно віддзеркалювалися, дарували очам щасливе, незабутнє свято.

— Діду, а ви можете одтуль пофарбувать небо? — гукав Хлопчик.

— Можу, — відповідав дід Ладимир із гребеня даху, піднімаючи над собою квача, з якого скрапувала густа фарба. — Аби голова трудодні писав.

— Ні, не треба, діду, бо тади сонечка не буде видко.

— А й так, — погоджувався дід Ладимир.

Можливо, ми недооцінюємо нашу пам'ять. Можливо, і пам'ять прагне суверенності від нашої свідомості. І свавільно надиктовує їй те, що вважає за потрібне. Бо не такими уже й світлими були для хуторян останні роки війни, після повернення червоних військ. Ті ж нестатки, холодні і напівголодні зими. Повесні мати й сестри впрягалися у плуга, орали город. Корову мобілізовували орати колгоспне поле і вона прибігала у двір, до крові вишмагана колючими, з акації, хворостинами. Фінагент з портфеликом під рукою брів од хати до хати, відбираючи від селян останнє, від нього ховалися по кущах та городах більше, аніж од німців. Приходили із сільської ради, з городськими уповноваженими, нишкали по коморах і скринях, забирали теплі речі для Червоної Армії. Забрали материну кожушку, потім її носила дружина сільрадівського голови Дев'ятки. Згодом його судили в селі, не знаю, за які гріхи, пам'ятаю трохи лише сам суд. Але пам'ять усупереч реальностям буття, ніби сестра Марія чорнильні клякси у шкільному зошиті, стирає усе те гумкою часу, надиктовуючи натомість картинки світлі і радісні, вертаючи мені, через багато десятиліть, стан щасливого розчинення Хлопчика в яскравому і принадному земному світі. Можливо, пам'ять, у такий спосіб, обдаровує мене хоч дешицею щастя, на яке, згідно законів природи, має право кожна дитина, перед сумними, трагічними днями і роками…

У полі, за Хутором, посіяли льон. На початку літа я трохи не щодня бігав у вишеньки, в кінець городу,