Пришестя

подивитися, чи ще не достигли вишні. Вишні ще ледь рожевіли, але на стовбурах старих дерев золотіли гульки вишневого клею. Гостинці літа, мої, чи не єдині, після вишень, порічок та яблук, ласощі тих часів. Я видряпався на дерево, жував молодий солодкуватий, з гіркими ласточками кори клей. І раптом, озирнувшись навколо, побачив по той бік Малащиного городу сині небеса, простелені по землі, наче полотна на леваді. Потім за роки дитинства і юності я багато разів бачив і милувався полями, на яких розцвів льон. Особливо гарні ці поля уранці, коли в кожному синьому келишку-квітці різнокольорове бринить, зоріє, палахкотить крапелька роси, що в ній віддзеркалилося сонце. Але ніколи вже не пережив я такого глибинного потрясіння побаченим. Я ковзнув по стовбурові вишні і побіг через Малащин город, перестрибуючи через кущі уже обгорнутої картоплі. Я біг у сподіванні чуда: раптом і справді небеса відклеїлися від кроквів та бантин надземної покрівлі і опустилися на наше поле. Але чуда, на яке я сподівався, не було, зате було інше диво. Небеса незрушно висіли над кучматими вербами Халявинського шляху. А по всьому полі, аж до видноколу, такого ж синього, цвів льон. Поле затягувало в себе, як затягує вода, коли довго у неї дивитися. Я переступив полівку, що в'юнилася попід городами, і пірнув у синю-синю яскрінь. Не пам'ятаю, як довго я плив по ній, час для дитини такий відносний. Але коли заплющую очі, і донині здається, що я бреду по льоновому полю у щасливому забутті, полю немає кінця-краю, а в очах — синьо-синьо…

Хутірські жінки брали льон ночами, аби не висипався, висмикували із землі з корінням, в'язали в снопики і викладали з них куреники. Я боявся сам залишатися в хаті і мати брала мене на льонище. Повний місяць висів над полем, суворий з лиця, наче колгоспний об'їждчик чи сам голова. Маківки льону шамотіли про щось своє, я не розумів їхньої мови, але відчував у тім шамотінні заспокійливу радість дозрівання, стиглості літа, що відбулося, і засинав під шепіт маківок в одному з куреників. Сестри возили льон у клуню, на Загальний двір, і з останньою ходкою мати відправляла мене додому. Вона брала в оберемок снопи куреника, в якому я спав, подавала їх на віз уже під рублем, оперезаний вірьовками, а слідом і мене сестрам у руки, сонного, розмореного. Одна із сестер цвйохала віжками, віз, височезний, схожий на скирту на колесах, рушав з місця, в розорах його трясло і гойдало, страх розганяв залишки сну. І знову над нами зависав місяць, так близько, що здавалося, простягни руку і торкнешся його білого, повного, холодного обличчя. Віз виповзав на дорогу і вже котився рівно, повільно. Я плив попід самісінькими небесами, з яких звисали китицями ще недозрілого пасльону зорі, вони весело переморгувалися, перемовлялися нечутними голосами, і тільки коли сова чорним, волохатим привидом зависала між возом і небом, наполохано німували. Віз вкочувався в село, торохкотів на вибоїнах повз нашу хату, а місяць плив за нами назирці, од верби до осокору, од осокору до Артемового в'язу, на верхівці якого у шапці гнізда дрімав білий, наче виліплений із снігу, лелека. Я ще не знав і не скоро знатиму, що ця мандрівка під зоряними небесами, на возі, навантаженому під рубель шамотливим льоном, у лагідних руках сестри Люби — на усе моє життя, але серце трохи не вистрибувало з грудей, тьохкаючи від захвату, завмираючи від солодкого щему, а очі вбирали земний світ, залитий місяцевою повінню, спрагло, жадібно, ненаситно.

Ближче до осені у кутку Загального двору, біля клуні оживав привод, що досі бовванів на зеленому моріжку купою іржавого залізяччя. У нього встромляли дерев'яні крила — обстругані, гладенькі бруси. У них запрягали коней або волів, зрізали виткий солонець, лаштуючи тік, а на тік викочували з клуні льономолотарку. Привод крутився цілісінькі дні. Скрегочучи на весь двір залізними, зубчастими колісьми, торохкотіла молотарка, ковтаючи з рук жінок снопи льону. І можна було всістися бочком на дерев'яні крила приводу, аж поки не запаморочіє в голові або не зжене, хльоснувши по витоптаній копитами землі пугою, погонич. Тоді клубком котишся вбік від приводу, лягаєш на випалений сонцем, колючий, але теплий солонець, і довго ще небо, сонце, весь білий світ крутиться перед тобою велетенською каруселлю, ніби й там, у чолопочку небесної бані, працює привод, що в нього впряжено хмари, за погонича в яких — вітер…

У Загальному дворі ніколи не зупиняється життя, навіть уночі на ґанках комор і біля вівчарні покахикують, блимають самокрутками сторожі. І Хлопчик — частина цього життя, невід'ємна, бо Загальний двір — уже в його пам'яті, свідомості, назавжди закарбований, уже не буде двору, не буде людей, які в ньому юрмилися, але усе те ще буде, допоки живий Хлопчик. А, можливо, залишиться і в слові його найдовше. Хлопчик днює в Загальному дворі, од ранку до вечора, і ночами йому сниться гонитва з качалкою попереду, під дзеленькотіння залізного колеса, наввипередки з вітром, по його піщанистих, витоптаних людьми, кіньми, волами, телятами, посмугованих боронами і культиваторами дорогах. Одного літнього дня у село приводять колону військовополонених. Німці, вилинялі, наче курки ранньої весни, будують телятник на бугрі, між старим кладовищем і водокачкою, їм варять тут же, у дворі, у величезному казані з трубою, усе те зветься польовою кухнею. За повара — німець, мати Хлопчика допомагає йому од колгоспу. Німці уже не страшні, але так само — чужі. Вони обідають, усівшись рівними рядами попід тином, на випаленій сонцем траві, на колінах у кожного — солдатський казанок. Вони вже наче коні в бригадній кошарі або як воли на волівні. І Хлопчик, збурюючи босими ногами пісок, що густою пасмугою зависає над німцями, біжить повз їхні чіткі ряди, повз казанки на їхніх худих колінах, від водокачки до клуні, де вони сплять ночами на соломі, від клуні до водокачки. Аж поки мати від польової кухні не завважує його біганину і сердито, дуже сердито, як здається, ніколи досі, гримає на нього:

— Ти що, очумів? Не бачиш — люди обідають! Геть відси!

І це теж — у пам'ять. Назавжди. Материна наука.

Узимку, поки не випадали глибокі сніги, Хлопчик бігав гулять через городи на сусідню вулицю до Чотирусів. Босі ноги ковзали по шерехуватій кризі. По струпкій, замерзлій землі, шурхали в першосніг, що вже білів у ковбанях. Спершу вони горіли вогнем, ближче до Чотирусової хатки дубіли і Хлопчик переставав їх відчувати, ніби вбирався в материні чуні. З порога він кидався на піч, де всю зиму гніздилося серед ганчір'я троє малих чотирусонят. Двійко старших уже ходили до школи, мати цілісінькі дні пропадала на колгоспній фермі, доглядала свиней. У хаті постійно пахло вареною в лушпинні картоплею, що її Чотирусиха приносила потайки, у приполі фартуха, зачерпнувши з фермівського казана. Сам Чотирус загинув на війні, похоронка прийшла скоро після вступу в село червоних військ. У Чотирусів майже кожного дня товкся сусідський хлопчик Коля, німий з народження. Його мати, теж німа, ходила по навколишніх селах — по куски. На теплому черені задубілі ноги швидко відходили, починали щеміти. Але Хлопчик витерпів би і не такий біль, аби лише, врешті-решт, сісти в куточку печі і узяти з комина карти, які Чотирусам подарував італійський солдат, коли вони ще стояли в селі. Це не були справжні карти, картами їх називали Чотирусові діти, не знаючи іншого слова. Це був набір кольорових листівок, на кожній з яких — намальована пташка. Птахи були не наші, вони були з країни, яка звалася Африка. У тій країні ніколи не траплялося зим, не замерзала земля і не випадали сніги. Там було завжди тепло. Так розповідали старші чотирусята, які вже відвідували школу. Хлопчикові у це мало вірилося, як це могло бути, щоб не було зими і снігу. Але птахи — ось вони, на замацаних пальцями картках, як живі, такі барвисті, наче зіткані з променів сонця, не щоденного, а сонця, що сходить Великоднього дня і піниться кольорами. Чудернацькі птахи, від крихітних, не більших од джмеля, до ширококрилих і дзьобатих велетнів, своїм існуванням, своєю реальністю віддаляли обрій, що був намертво пришитий до землі навколо ПЕТРУШИНА. Виявляється, світ — незміримо широкий, є в ньому інші краї, без зим, снігів, холоду, є інше життя, барвисте, як райдуга на небі після дощу. Хлопчик, поки діти Чотируса дуріли одне з одним або грали в намальовані на клаптиках паперу справжні карти, годинами в кутку печі вбирав у себе, всотував тих птахів і ті кольори. Повернувшись додому, лягав за комином, згортався калачиком, накривався з головою рядном, і перед його очима знову оживало буйство барв і різноманіття далекого, казкового світу, що зветься Африка.

Потроху поверталися до села хлопці і дівчата, яких було забрано до Німеччини. Малащина дочка, яка добровільно записалася до Німеччини, повернулася з чемоданами. У тих чемоданах, на заздрість сестер, було повно німецького одягу. Одяг Хлопчика не цікавив. Але одного дня вона зайшла до хати з квіткою на долоні, холодною на дотик. Коли згусли зимові сутінки, а каганця ще не світили, квітка раптом засвітилася в темряві. Засяяла червоно, як жива півонія на кущі, що ріс у них під вікном. І це було для Хлопчика справжнім чудом, і чудом була далека Німеччина, про яку захоплено розповідала Малащина дочка. Виявляється, є у широкому світі багато країн і народів, про які він ще нічого не знає. Світ у його уяві розпросторився безмежно і викликав тепер жадібну цікавість. Тепер Хлопчик усе частіше, слинячи пальця, гортав підручники сестер. Малюнки, які траплялися на їхніх сторінках, він запам'ятає назавжди. Сестрам не було коли читати йому, а мати лише знала розписатися. Літери Хлопчик уже запам'ятав, а відтак почав складати їх у слова. Тої зими, останньої воєнної, він уже сам прочитав підписи під картинками в сестриних підручниках. А ще через зиму він прочитає усе в підручниках — від першої до останньої сторінки — і