ходитиме по хатах, випрохуючи, як Колина німа мати куски, випрохуючи книги. Але то буде уже на іншій сторінці життя Хлопчика.
8
Про ранок Перемоги я вже писав — на останній сторінці роману «Спектакль». Писав років п'ятнадцять тому, живіше, енергійніше, аніж написав би тепер, на схилі життя. Ось ця сторіночка:
«…Світло від зір розлилося по землі — і став день. Од клуні до кладовища (без хрестів, як одразу по війні, самі хвилі могил) промінилися рядочки м'язистолистого тютюну. На клаптикові поля навколо Ближнього яру зеленіло молоде жито. Польовою дорогою від села до Ближнього яру ішла жінка в довгій спідниці і вишитому червоним фартусі, у білій, з парашутного шовку кофтині і в такій же, з парашута викроєній, хустині. З-під хустини вибивалося руде волосся. І по всьому вимарнілому, але такому живому, доброму, рідному, з вимовними очима обличчю — руде ластовиння.
Жінка пройшла мимо, не бачачи мене, я усе ще існував у іншому часовому вимірі. І тільки тепер я з душевним трепетом упізнав у жінці матір свою. І весь той травневий, сорок п'ятого року день до найменших подробиць, ніби я уже жив не своїм, а тим далеким часом, відкрився мені. Зранку по селу на правлінському жеребці носився Покришень і гукав у двори: «Бабоньки, Перемога! На мітинг, бабоньки!» Мітинг був серед дня, біля клубу, а до мітингу ми з матір'ю, святково вбраною, ходили у Ближній яр по щавель. Мати вела мене за руку, досі пам'ятаю тепло її шкарубкої долоні. А потім ми побачили зайця, що перестрибнув дорогу і сховався в траві на кладовищі. Я кинувся за зайцем і відстав од матері. Біля стежки, що вела через молоде жито на клинку поля до Ближнього яру, мати зупинилася, піджидаючи мене. Уся в сріблястому сяєві, вона, здавалось, не торкалася ногами землі, неначе небо, що прихилилось до мене, коли я рішився почати усе спочатку, тримало матір мою у своїх невидимих долонях.
— Ярославчику, де бо ти?
— Тутоньки, біжу, — відповів я тремтячим голосом на поклик матері і побіг до неї, відчуваючи, як травневий вітер надимає мою сорочечку з білого парашутного шовку і лоскоче худеньке дитяче тіло. А ноги мої в модних фінських черевиках лишали в поросі польової дороги маленькі босі сліди…
Життя повертало на круги свої».
У героя «Спектаклю» Ярослава Петруні — моє дитинство, все інше в нього — від диявола, який спокушав наше покоління впродовж десятиліть. Герой роману повертається у власне дитинство, аби усе своє життя почати спочатку. Ще одна з багатьох людських ілюзій. Ніщо не повертається на круги своя, життя у нас таке, яке воно було, на яке ми спромоглися у складному часові, що випав на нашу долю. І тільки ось так, у Слові, можливе повернення письменника у власне дитинство. Уже не по якісь моральні цінності, теж ілюзійні, бо їх там не було. Уже в досить зрілому віці, будучи автором декількох книг, я приїхав до Петрушина провідати хворого батька. Батькові здавалося, що письменники гребуть гроші лопатою, і батько скаржився, що я мало допомагаю — йому і своїй мачусі. Міф про наших попередників, сталінських «соколів пера», жив у народі. Я намагався пояснити батькові, що великі гроші заробляють лише ті письменники, хто вірно служить владі, на біле каже чорне і навпаки, хто елементарно бреше в своїх книгах. Батько вислухав мою пристрасну промову і по хвилі сказав: «І ти, синку, так роби…» Так званий народ десятиліттями тяжкого виживання, пройшовши через революції, війни, голодівки, був здеморалізований ще більше, аніж «народна інтелігенція». Тепер ми пожинаємо гіркі плоди тої деморалізації. Якраз в середовищі інтелігенції якщо не жили, то хоч би животіли паростки моральності і духовного опору тоталітаризмові. А повертаюся я до свого дитинства, до Хлопчика, аби ще раз відчути свою причетність до буття земного, та й не лише земного…
Іван Лозовий, чоловік тітки Палажки, повернувся з війни з чемоданом, повним сукна, на блискучому трофейному велосипеді. Він в'їхав на ньому в село, як генерал на білому коні. Генералів на білих баских конях полюбляв малювати пізніше мій батько. Велосипед мав високого, вигнутого, як баранячі роги, руля. «Кому война, кому — мать родна, — гомоніли жінки на лавочці біля Артемового двору. — Лозовий служив інтендантом і нажився…» Невдовзі він став у нас бригадиром, Бомбу одіслали в ланку, час керівних жінок у колгоспі скінчився. Того ж року чи наступного моя сестра Марія, скінчивши семирічку, очолила хутірську ланку. Ланка виростила високий урожай жита і ще там чогось, Марії колгоспне начальство пообіцяло звання Героїні. Лозовий, відомий бахур, сказав Марії, що стане Героїнею, якщо поїде з ним під скирту… Марія покинула ланку і пішла працювати на ферму. Батько наш повернувся з війська десь у вересні сорок п'ятого року, якраз возили з поля картоплю і мати перебирала її біля кагат. Хтось сказав їй, що бачив у полі Грицька, який простував на Хутір. Мати покинула кошика і бігла через Загальний двір, голосячи: «Ой, чи ж він без руки, чи ж він без ноги, чи ж він здоровенький?!» Я сидів на ступі під хатою, був вологий, прохолодний, уже осінній день. Городом од поля ішов чужий дядько в шинельці, солдатській шапці, в обмотках. Його зустрічали наші яблуні і з кожною дядько вітався, проводячи по стовбуру долонею. Тут з-за хати вибігла мати і з плачем кинулася до дядька в обійми.
Наступного ранку я лежав біля батька на полу, в постелі. І гриз рафінад, що його батько діставав із солдатського мішка. Окрім шматочків цукру в крихтах тютюну, він привіз мені ще пілотку. У ній я й піду через рік до школи. І забуду її під партою, і страшенно плакатиму. Другого дня на уроці підведуся і запитаю у вчителя: «Дядьку, а ви не бачили моєї шапки?» Відтоді і аж до класу сьомого мене тільки так і дражнили в петрушинській школі. А того, після повернення батька, ранку раптом випогодилося і наступило
— Мій батько повернувся з війни!..
Валя раптом
— Ти дурненький, таким не можна хвалитися, — докірливо, але без гніву, того дня вона не могла гніватися, мовила мати. — Таким не можна хвалитися, вона ж — сирітка. Чи я казала тобі, Гриша, що Ракового Івана наші підмели ще в сорок третьому, десь тут, коло Чернігова, він і голову свою поклав?
Батько крякнув, як вутка, і став витирати подолом білої сорочки, в якій молотив, заплакані очі. Потім виніс із хати декілька рафінадин, всипав мені у жменю: «Однеси дівчинці, од зайця» Я поплуганився на Валине подвір'я, але вона зачинилася в хаті і дверей мені не відкрила. Я згриз їх у бур'яні. Рафінад був солонуватий од батькових чи моїх сліз.
Банально нагадувати зайвий раз, що світ земний — це театр. Та й небесний світ, принаймні в уявленні людей. Та й не знав я тоді, що таке театр, що таке кіно, навіть радіо в очі не бачив, чув лише від старших, що є воно. Телефонну лінію провели в село, вкопавши стовпи і навісивши дроти на сині скляні чашечки, наштиркнуті на залізні гаки, денцями вгору, коли я вже ходив до класу третього чи четвертого. Стовпи гули, коли до них припадеш вухом, і мої однокласники переконували одне одного, що то гудуть людські голоси. Я зробив епохальне відкриття, що то гуде в дротах вітер, і відстоював свій єретичний погляд на природу явищ, за що одержав добрих штурханів від Ковганового Миколи, переростка і забіяки. Я ще жив у кам'яному світі, ранньому, а може, пізньому неоліті з його ручними жонами, ступами, дерев'яними олійницями і дерев'яними відрами, коромислами, ходив у штанях полотняних, фарбованих у бузині або в настій дубової кори, з паличками на помочах замість ґудзиків. І все ж те надвечір'я ранньої осені сорок п'ятого року згадується мені тепер мов якесь театралізоване дійство, сцена із найнайсучаснішої модернової вистави. Можливо, через те, що хата Ольги Богулі стояла на пагорку, а двір, зарослий солонцем, без жодної халабудинки і деревини, зеленим фартухом збігав до хутірської вулиці. Сонце уже скочувалося за верховіття дерев по той бік вулиці, тіні видовжувалися, вповзали у двір, зате хатка і згір'я нижче неї були яскраво
