Пришестя

фермівською підводою по грузькій, осінній дорозі гробик із його тілом на кладовище.

Діти — квіти, прибиті воєнним і повоєнним морозом.

Ми опадали, як листя з дерев, морозного осіннього дня, ми осипалися з дерева життя густим листопадом.

Ми помирали від хвороб, від недоїдань, від справжнього голоду у сорок сьомому, ми підривалися на мінах, снарядах, залишених арміями, що вогняними хвилями прокотилися по українській землі.

Дивно, що наше покоління вижило і таки щось зробило у цьому світі. Пройшовши крізь природний і неприродний жорстокий відбір, ми мусили б довго жити. На жаль, і цього нам не судилося. Скількох товаришів своїх я уже схоронив! Війна й розруха наздоганяють нас і досі, кулі летять рикошетом, але влучають, можливо, у найкращих. А в кого ще й не влучили, уже вони сиві. Нарешті ми — справжні шістдесятники, нам — під шістдесят і за шістдесят…

Хата наша хоч і стояла на узвишші, але з роками вхрясла в землю, підвалини зогнили, підвіконня струхли. Батько вирішив по весні її підлатати. Він товаришував з лісником Бурсимом, і той виписав трохи деревини. Пізньої осені, коли земля уже замерзла, а сніги ще не впали, батько з матір'ю двома підводами поїхали до лісу. Того року сестра Люба вступила до Чернігівського педінституту і вдома з'являлася лише на вихідні та свята, Марія ходила в Халявин до восьмого класу. Я залишився у хаті сам.

Тієї осені Хлопчик задружився з Валею Рачишиною.

Він сидів на підвіконні, обхопивши гострі коліна руками, і дивився в сад. На опалих листях яблунь сивів іній. Небо над садом було низьке, холодне і теж сиве, наче в паморозі. На пепінці, що біля хати, попискували синиці, клюючи жовто-червоні яблука, уже підмерзлі на верхніх гілках. На межі Явдошиного городу у високих, сухих бур'янищах бурими промінчиками мерехтіли щиглинки. По стрісі Явдошиної хати ковзала сорока, до корита, з якого їв поцвинок. Далі, по той бік вузької грядки, темнів тинок Рачишиного двору, хлівець, що затуляв половину хати з ґанком і хвіртка на город. Учора Валя обіцялася прийти до нього гулять. Учора він гуляв у Валі, взувши сестрині чоботи. І хоч сьогодні сестриних чобіт не було, він міг би і босяка перебігти свій і Явдошин городи і погукати Валю від тину. Але він не буде цього робити, аби не думала про себе багато. Як домовилися, так хай і буде. На настінному годинникові, з двома котиками над циферблатом, хилитався, поцокуючи, маятник, але якось повільно, мляво. Хлопчик ковзнув з підвіконня, прочеберяв по лавах довкола столу і підтяг гирю годинника, як це робив щоранку батько. Але маятник не пришвидшив ходу, чалапав по стіні, наче три дні не годований. Тоді Хлопчик зіп'явся навшпиньки на краю лави і перевів велику стрілку годинника, виписавши пальцем коло навкруг циферблата. І вернувся на підвіконня. У розкоряці пепенки сидів, облизуючись, кіт Мурчик, синиці перелетіли на чорні, безголові соняшники і випивали оченята дрібному пасинчинню. Сорока в Явдошиному дворі дзьобала з корита, злодійкувато озираючись довкола. А хвіртка на Рачишин город була зачинена і ніхто не йшов через грядки в матових люстерках замерзлих калюжок, наче в бабиному літі. В підпіччі шкреблися миші. Небо облягало на землю сніговими хмарами, політували сніжинки, а з кутків хати насувався морок. Хлопчик ще раз крутнув стрілку годинника, підгинаючи час, а коли визирнув у вікно, Валя бігла через городи до його хати, босоніж, у довгій полотняній спідничці, закутана у вовняну материну хустку, краї якої оперезували груди. Під її рукою метляла ватяними ніжками саморобна, з виточеною з дерева головою лялька.

Валя пробігла попід вікнами до сінешних дверей, двері скрипнули, розчахнулися хатні, кутки втягли в себе морок, наче корова з відра, і хата освітилася.

— Ой, матка, як ішла на роботу, сховала батькові чоботи, бо я кашляю. Але я однак прибігла босяка, бо знаю, що ти чекаєш…

І ковзнула на лежанку, притулилася до комина, натягла на червоні від холоду ноги поділ спіднички. Хлопчик вибрався на піч, стяг з черені теплого коца і поклав їй на коліна. Дівчинка вся тремтіла, щоки горіли вогнем.

— Ну, і дасть матка прочухана, якщо дізнається! Але я на трошки, скоро прийде свиню годувать, яна в коморі, зерно віє. А се тобі, матка з базару принесла, я вже одну злопала, я вже не хочу…

Валя дістала з-під хустки і подала Хлопчикові, провівши очима, базарний пряник, випечений із тіста, замішаного на малясі. Ми звали такі пряники баринею, бо на продовгуватому коржикові, що нагадував формою тлусту жіночу постать, були намальовані солодкою, червоною і білою помадками голова в очіпку, руки — в боки і фартушок. Пряник лежав у Хлопчика на долоні, він їв гостинця голодними очима, але пересилив себе і сказав:

— Хай йон луччей тобі буде. Се твоя матка купила.

— Дак я тольки шматочок одкушу…

Вона одкусила, од фартушка, тоді відкусив Хлопчик, од голови. Так вони одкушували по крихті, виставляючись одне перед одним, аби не здатися занадто ласими до гостинця, поки од пряника не залишилася сама серединка. Валя узяла її в свої зубенята, самий краєчок, і прогугнявила:

— Одкусуй…

Хлопчик обережно наблизив своє обличчя до Валиного, узяв зубами краєчок пряника, їхні губи зустрілися.

Губи дівчинки були солодкі.

— А що я тобі зараз покажу! — протяжне мовила по хвилі гостя, розв'язуючи зав'язані на спині кінці хустки. — Сядь коло мене, та ближчей, я не кусаюся…

Хлопчик посунувся ближче до Валі, і собі обіпершись спиною об теплий комин. І чи то від тепла, чи від пряника солодкого, чи від губ дівчинки, солодких, йому робилося млосно, не ставало чим дихати. А ще як Валя розперезала хустку і накрила обох їх, теплою вовняною хусткою, з головами. Було жарко, задушно, страшно, і серце Хлопчика трохи не вистрибувало з грудей.

— Дивися мені на голову, — прошептала дівчина.

Аж тепер Хлопчик побачив у чорному піднебессі їхнього маленького світу, світу для двох, червонокрилого, із синім тулубцем метелика, він жеврів у Валиному волоссячку, як жаринка в пригаслому вогнищі. Сяєво від нього було холодне, як од квітки, що її привезла з Німеччини Малащина дочка, але наповнювало собою халабудинку з напнутої хустки, комина та лежанки, і Хлопчик бачив у рожевій напівтьмі усміхнені, горді Валині оченята, і її руки, якими дівчинка поправляла волосся, він потягся до метелика, рука ковзнула по її ліктях, лягла на її гострі колінця і знову подерлася, чеберяючи пальчиками, по тілу дівчини, як павучок по павутині…

— Ой, ну тебе! Я боюся лоскоту! — зовсім по-дорослому, немов дівчата на колодках, реготнула Валя і стягла з голови вовняну хустку. Метелик погас. І усе скінчилося. — Се дядько Лозовий подарував матці моїй, а я узяла поносити, яна мене уб'є, як дізнається. Побіжу я, бо скоро прийде з комори свиненя годувать. Трохи у тебе погрілася, і за те спасибі. Бо у нас піч ледве тепла. Дядько Лозовий обіцяв дров привезти, та й досюль везе.

Іван Лозовий, бригадир, підходжував до Валиної матері, про це знав увесь куток, знав і Хлопчик з розмов дорослих.

Дівчинка ковзнула з лежанки на піл, з полу на підлогу, завинулася в хустку, зав'язавши краї на спині:

— Скучай за мною, як соловей за літом… А завтра — ти приходь до мене гулять.

І подріботіла до дверей. Хряснули хатні двері, скрипнули сінешні, закушкана в теплу хустку постать дівчинки промерехтіла повз вікна. Хлопчик кинувся до вікна, що виходило у сад. З холодного, провислого неба сіявся сніг — густий, лапатий. Валя, блискаючи обліпленими першоснігом босими ногами, бігла через Теленишину грядку. Од хвіртки махнула йому рукою, ніби певна була, що Хлопчик дивиться у вікно. Я ще не знав, не думав, не здогадувався, що бачу її востаннє. На полу, розкинувши ватяні руки, лежала забута Валентиною лялька. На її дерев'яній голівці білів пошитий дівчинкою очіпок, а лице, розмальоване хімічним олівцем, усміхалося широкими, повними, синіми губами. Над круглими озерцями зіниць синіли густі і довгі віяльця вій. Я поцілував ляльку в білий очіпок, як цілувала мене мати в голівку, притиснув її до грудей і знову всівся на підвіконні. Зима заглядала у всі четверо вікон, у хаті посвітлішало, і, наповнюючись тим холодним, лопотливим світлом, вона пливла в небо, назустріч снігопадові. Не стало Хутора, не стало Рачишиного двору і Теленової хатки по той бік вузької грядки. Навіть наш хлівець і той розтанув, зник за пеленою снігу, що безупинно точився з невидимих хмар. Хату в небі гойдало, наче колиску, я задрімав, облігши спиною на лутку