Пришестя

вікна. Прокинувся від холоду, мене усього трусило. Зуб на зуб не попадав. Сніг перестав, вечір тулив до шибок сині долоньки, хата, наповнившись важкими сутінками, знову облягла на засніжену землю. У городі, за двориком скрипіли колеса і погукував до коней батько. По тому важко гухнув об мерзлу землю окоренок дерева. Увійшла в хату мати, засвітила каганця. Я ніби прилип до вікна, руки і ноги геть задерев'яніли, але ляльку усе ще притискав до грудей. Мати узяла мене на руки разом із лялькою, винесла на піч, поклала на усе ще теплій черені біля комина, накрила рядном. Я обійняв ляльку обома руками, зігрівся під рядном і заснув. Попоравшись, мати гукала до мене через комин од мисника:

— Вставай вечерять, ти ж голодний!

— Не голодний… — промимрив я крізь сон.

— А що ж ти їв?

— Пряник. Валя принесла.

— Бач, тебе уже дєвки годують, уже тобі матка не треба… — ревниво мовила мати.

Але я знову спав, важким, душним сном. Усю ніч мені снилася Рачишина Валя. Схожа на янгеля із ікони на покутті, у довгій білій полотнянці, боса, вона стояла на снігу під нашим вікном, у її руці жевріла свічка, краплі воску сльозилися по свічці і падали на білу, наче із снігу виліплену, долоньку.

Прокинувся я уже серед дня, весь — як у вогні, у горлі застрягла скабка, навіть слину боляче було ковтать і тяжко дихать. На лежанці, біля мого узголів'я стояла сестра Люба:

— Мамо, він вогнем горить. Треба до нього лікаря, тепер діти од дифтериту мруть, як мухи.

— Се його Валька нагородила. Рачиха, ледь розвидніло, по козиний жир прибігала, Валька її на часник дише, — озвалася з-за комина мати. — А де того дохтора у Петрушині взять? Змажу йому груди козиним жиром. А горлечко — гасом, яке ще лєчення я можу придумать?

Я спробував засміятися, почувши, що Валька — на часник дише. Бо ще не знав, що ці слова значать. У грудях забулькало, захрипіло, я зайшовся кашлем, не ставало чим дихати. Дні і ночі злилися для мене у непроглядний, гарячий, задушний морок. Якось із того мороку випливли, червоно засвітилися сестрині слова:

— Валька Рачишина померла і наш Ябля помре, треба щось робить…

Досі пам'ятаю ті хвилини. Ніби вчора. Я лежу на печі, одвернувшись паленіючим обличчям до комина. Уже я ніби відречений від світу живих. Уже ніби прірва розділяє мене і моїх сестер, матір, батька. І я радію, що скоро помру, бо напевно знаю, що смерті немає, а все як у материних, перед сном, оповідках: дітки із землі летять прямісінько до раю, там завжди тепло і ситно, там уже чекає на мене Валька, і, можливо, ми ще сьогодні гратимемо з нею в крем'яхи, синіми, небесними камінчиками…

Батько одвіз чорторийській дохторші кусень сала і таки упросив її поглядіти мене. Вона з'явилася в нашій хаті у чорній, довгополій шубі, пошитій з погано вичинених вовчих шкур, тоді вовків у нетрищах поліських було видимо-невидимо, одного осіннього вечора вони трохи не роздерли мою сестру Любу, що поверталася з Чернігова. Люба встигла видертися на вербу край шляху і просиділа на ній до ранку. У хаті запахло звіром. Пес скулився, сховався у будку і звідти тихенько підвивав. Кіт видряпався на комин, під стелю. Усе це я знаю уже з пізніших розповідей, бо у ті хвилини мені було байдуже і до вовків, і до пса та котика. Я уже не думав про смерть, про рай, про Валю і про крем'яхи із синіх небесних камінчиків. Можливо, душею я вже давно був там, лише тіло ще опиралося смерті. Я задихався. Дохторша у вовчій шубі виматюкала батька з матір'ю, вона це уміла, чимось там намазала мені горло і наказала негайно одягати мене та нести на підводу. Батько, мати, дохторша і я, закутаний у кожушку, глядячи на ніч, покотили товстоліською полівкою до Чернігова. Саньми було ще ранувато, сніг ледве встелив землю, возом пізно. Сніг налипав на колеса, коняка ледве чвалала. Батько, тримаючи у руках віжки та батіжок, ішов поруч з підводою, мати дріботіла слідком. Дохторша сиділа на возі і диміла самокруткою. Вогник самокрутки то спалахував, то гаснув, це останнє, що я пам'ятаю. Ще — вовче виття у Дубровах.

Не знаю, кому я мушу завдячувати життям — чорторийській дохторші, чернігівським лікарям чи долі…

Але десь тижнів за два я вже виспівував у палаті чернігівської обласної лікарні. І сестри, і лікарі любили мене за мої співанки. Коли починався щоденний обхід і до палати впливав професор із білохалатним почтом, він найперше прямцював до мого ліжка:

— Як тут наш петрушинський Дроздик?..

І я заспівував. Звичайно, найперше воєнних патріотичних пісень, на кшталт: «Хороша страна Болгария, но Россия — лучше всех!..»

Оскільки слон добре таки наступив мені на вуха, і дотепер я, глибоко відчуваючи музику, принаймні класичну, не здатен правильно повторити жодного, навіть найпростішого, популярного мотивчика, уявляю, що то були за співанки. Я брав голосом. Але найбільшою популярністю у моєму виконанні користувалися не патріотичні пісні, а петрушинські частівки, яких я знав тоді безліч:

Ухи, ухи ухи! —
Танцювали три старухи.
Хоч і ножки болять,
А хочеться погулять…

Це з найпристойніших. А найчастіше я виспівував таке, що навіть медичні сестри, а багато хто з них пройшов фронт, червоніли і одверталися від професора під схвальний регіт палати. Я ж дивився навколо невинними, дитячими очима, гаразд не розуміючи, що я такого співаю, бо в Петрушині таке співали всі, і в клубі, і на будь-якій гулянці. Професор благодушно діставав з-під ковдри мою ногу, бив м'якою долонею по п'яті і казав: «Кую, кую чобіток на дроздовий роток…» Ще назавжди запам'ятав я смак компоту, який мені приносила тітка Ольга, мабуть, з якихось консервованих німецьких фруктів. Виписали мене з лікарні десь серед зими, бо мати приїхала за мною уже саньми. З нами верталася в село, на вихідні, Люба. Ми їхали через місто, чорне від руїн і обпалених будинків. Повз наші сани ішов гурт хлопчаків із палицями, сестра сказала, що то хулігани. На П'ятикутках ми зупинилися, мати пішла в магазин. У вуличці стояли військові вантажівки, криті брезентом, навколо юрмилися солдати. Один із солдат простяг мені кусень чорного хліба, намазаний маслом. Можливо, я уперше куштував масло, бо й досі та смачна скибка у пам'яті моїй.

«А де Валя?» — запитав я, коли ми під'їздили до хутора, хоч уже знав де. «На тому світі твоя Валя…» — відповіла мати, я більш ні про що не запитував. Навесні, перед поминальною неділею, ми з матір'ю пішли на кладовище, до бабиної могили. Рачиха садила квітки навколо глиняного пагорка, уже впресованого у землю зимовими заметами. «Отамочки твою Валю похоронили, — сказала мати. — Бідне дитя. Хай йому на тім світі буде кращенько, аніж на цім…» На посиденьках жінки шепталися, що Рачиха не догледіла дитини, бо тягається з Іваном Лозовим. А можливо, мати справді ревнувала мене до Вальки, моєї першої любові, не звикнувши до думки, що в моєму дитячому сердечку уже може тліти почуття ще до когось, окрім матері. Я майже байдужки ковзнув очима по рудому глиняному окрайчикові на зеленій трав'яній тарелі. Я напевно знав, що під ним Вальки немає і ніколи не було. Валька грала в крем'яхи, десь там над нами, в синьому чолопочку весняного неба. Звісно, їй скучно без мене, вона усе ще надіється, що я скоро прийду до неї гулять. Але я уже не прагнув на той світ. Мені добре було й на цьому. Розквітала весна, сяяло молоде сонечко. Кетяги барбарисового квіту висіли навколо старих могил сонячними перевеслами. На кущах бузку червоно визублювався перший цвіт. Над молодим житом, по той бік теплої полівки видзвонювали жайворонки. З молодих вишень над канавою осипалися рожеві пелюсточки і встеляли мою пам'ять про Валю, як молода, яскраво зелена трава кладовище…

А взагалі, зима, весна і літо сорок шостого року, першого повоєнного, записалися на сторінках моєї пам'яті пунктиром, із широчезними пропусками, неначе проваллями в часі. Втім, як і все життя. В пам'яті людській викарбовується навічно лише те, що глибоко відчуте, що справді пережите. Людський вік, навіть незалежно від кількості прожитих років, може бути дуже короткий і дуже довгий. Ми живемо стільки, скільки відчуваємо глибинами душі. Дні, місяці і навіть роки можуть ковзати по поверхні нашої свідомості і безслідно зникати в небутті. Хоч ми ніби й жили, але не жили.