Грішні, чесніші за херувимів...

власних дітей, на буряковому полі за Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда Кирила члени правління колгоспу тоді ще “Незаможник” встановили котел і стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля, хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні совісті не вистачило б, казав тато.

Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу — скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і почвалали до громадського котла — рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це — кінець. Рідко хто із осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху — ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові посилки, але та поміч рідко доходила до села… Чи то її чекісти перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо…

Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та придивляються — і придивилися: пайки, що гороїжились на столі — одна в одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда Кирила, ховають…

Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у засідці. Баба придивилися: так і є — на плечах клумаки біліють. Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії — запаску з себе, очіпок — об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти — відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) — гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм голосом, як сова в дубині…

Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і — дьору! Лише верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба — запаску з очіпком на оберемок, клумаки — на плечі і — в другий бік.

Відвойовані бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали, висушили і роздавали по жменьці — смоктати… Чи не в пам’ять про це цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком святого хліба?

Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями: цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії страху перед чорним голодом.

А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА

Війна ввійшла у моє життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом… А й тугою моєї мами за братами-близнюками — Ахремом і Василем, які не повернулися з війни. Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко відплакала-відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу…

Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.

Тато ж війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету “Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка, гнівно сказав:

— Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!

— Тьома! Тобі мало?! — спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.

Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі… Війна жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми, лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму — з одного боку, а з іншого — страху й покори. Народ готовий був прийняти і терпіти усе і всім — “тільки б не було війни”…

Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою, тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину, засумнівався б, де правда, а де… як тато сказав: “КОМУ ВІЙНА, А КОМУ МАТИ РІДНА”?..

Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами, романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні посеред кривавої війни — дядькові вигадки.

Але тато сказав, що все те — правда. Бо дядько служили і війну пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах… Були гусаром… А гусарам війна — як мати рідна…

Мої дядько Тьома й справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик, закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи…

Що ж, правду кажуть: твоя доля — твій характер… О… той дідько, що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е… Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого — святим, як баба Наталка, третього — безтурботним, як дядько Тьома, четвертого — правдоборцем, як мій тато, когось — Сталіним, а ще когось — сталіністом… Шостого — Сивухою, а декого — просто Савкою… І кожному сталіну й савці — доля роздає по картузу й шапці…

Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько Олекса, котрим найбільше перепало на передовій… Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції… Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників, селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами… Ту криваву бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти озброєних до зубів фашистів тисячі необучених, безоружних українських хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був…

Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці… І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися… наближалися, перетворюючись у прожектори танків… Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля…

Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць