Грішні, чесніші за херувимів...

просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку… Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками… По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки… А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі…

Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув… Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по- німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави… І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим…

ДІТИ ВІЙНИ

Діти війни — термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною… Як на мене, термін не дуже вдалий… Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було… аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову — теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.

Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.

— То де ти її взяла, Марфино (Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші… — натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).

— А хто його знає, — відказувала неохоче німецька покритка. — Де взяла!.. Війна дала!

— Від нашого хоч чи від німця?.. — чіплялася ліниво котрась безпардонна.

— А хто там знає! Було всяких… — відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.

— Та й добре… Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, — заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали — кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.

— Мамо, а що, тітці Марфині теж цигани Мальвіну підкинули, як бабі Ліпі Катрю? — випитувала я, наслухавшись подібних бесід.

— Звідки ти все знаєш? — дивувалася мама, ніби сама не чула бабиних Тетяниних байок, про те, як у наше село з царської армії повернулися два рекрути: дід Омелько — з кресалом і Свирид Митрофанів з — кацапкою Ліпою. З тих пір баба Тетяна й подружилися з Ліпою. І дружили все життя. А коли Свирид умер, бездітна Ліпа зосталася зовсім одна. А щоб Ліпі було коло кого віку доживати, мої баба Тетяна і придумали той фокус із циганкою. Сталося це теж під час війни, коли мене ще не було. Цигани тоді ховалися від німців по лісах, а часом (з голоду) заходили в села. Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших воріт, на яких її чекали мої баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули щось їй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечір на кутку — крик, гам, новина: баба Ліпа у капусті дівчинку чорняву знайшла!

— Не цигани, а війна… — зітхала мама, певно, холонучи від страху, що це ж і їй могла б та війна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь чорну Катрю чи руду Мальвіну замість мене. Мама розказувала, що Марко Чапля, Толі Чаплі тато, який у війну був розвідником, себто не розвідником, а розлученим чоловіком і старостою в селі, теж хотів маму в Германію відправити, буцім за те, що вона заміж за нього не хотіла йти. Але баба Наталка не дали маму ні заміж за Чаплю, ні в Германію. Баба знали: сваритися з тим Чаплею — небезпечно, а ховатися чи тікати — даремно: німці з собаками знайдуть і зловлять, ще й убити можуть. Тож баба відважилися мамі моїй, найкращій дівці у селі, лице попекти — чистотілом і кропивою. Поліцаї з німцями прийшли маму забирати, а вона сидить — вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф і чорна віспа. Німці з переляку (дуже хвороб боялися) заґерґотіли і — з хати! Мама дивиться у вікно: пішли людолови до Палажки за дівчатами. Однак та Палажка й не думала дочок рятувати.

— Хай беруть, — казала, — хай хоч усіх заберуть німці, коли наші не беруть!

— Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, — лякали Палажку сусіди, на що вона відказувала коротко:

— Скрізь є добрі люди: навіть серед ворога в чужій стороні! А що мені накажете робити, коли їх у мене аж цілий десяток?

Але німці забрали тільки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з дочками у селі, десь, бідна, безвісти пропала, друга — опинилася аж нібито в Америці, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якій було тринадцять, через кілька років після Побєди з лялькою в пелені додому вернулася. Розказувала, із самої Німеччини пішки йшла, дитя годувала чим Бог посилав і люди, жаліючи, давали, але в основному хліб із травою жувала і запихала бідне дитя. Як воно вижило, один Бог знає.

— Мало мені своїх, так ти ще німченя принесла! Думала, хоч німці розберуть, а чорта з два! Їх знову десять! — зустріла Палажка криком дочку з лялькою в пелені. А як глянула у ту пелену та на ті скраклі, гірші, як з Бухенвальду, то язик прикусила і повела у свій кагал. Бачачи таке, дід Михтодь, в якого сина на війні вбило, змилостивився і взяв Марфину з Мальвіною за своїх. Коло діда вони обидві й відчапали.

Хоча Мальвіна й Катря старші були, але так вийшло, що ми й гралися разом, і в школу разом пішли. Знаючи усе про їхню тяжку воєнну судьбу, я їх жаліла і давала списувати домашнє завдання. У школі познайомилась ближче з Онилчиною Лєною, Вітьком і Мінькою. Лєну і Вітю, які жили на виселках, далеко від села, ледь пригадую, а от Міньку, якому замалим не відсікла голову сапою, добре пам’ятаю…

ГОЛОВОСІК

Сталося це десь у п’ятому чи шостому класі, у вересні, на Головосіка. Мінька Домки Круцьової був серед нас переростком, на років чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому, що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чіплятися, просто проходу не давав… Від сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння, вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти спеціально