Грішні, чесніші за херувимів...

стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:

— Ну всьо! Не плач!

… Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, — вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана — Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка… І то через мене…

Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і… Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину…

Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.

НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ…

У селі її прозивали “Порох серця”, або — “Слаба”. Казали: “Ну ота, що слаба на порох серця”…

Казали — без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді “слаба”, образиш недовірою, а Бог — усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси… А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити… А Бог дивиться й каже: “Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!

Але ж з другого боку…

— Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, — сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, — якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну — у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу… Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то — при місяці! Бричка брязкотить — за три версти чути! Як насмішка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо вона по правді слабує.

При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по губах, шепочучи: “Не доведи Господи, не привиди Господи!”, — зітхали тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:

— Але — де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою… І в паход! Куди йде — стежечка біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не стидається!

Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча… чому — як, коли вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося жодного їхнього ровесника — усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під старість до них приходили свататись — то вдівці, то розвідники. Але тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем. Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша — тітка стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти будуть усе те бачити.

Але найбільше у світі мої тітка соромилися… авжеж, слабості. Так їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче хвалилися:

— Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі, біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: — Стидайся! Слабу дівку заміж не візьмуть! — Ото й по сьогодні стидаюсь… А воно, — переходять тітка на головну тему сільських дискусій, — не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі, як курка з яйцем, але ж… якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти — це ж в кожної норма — по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть — групу підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.

Слово група тітка вимовляли якось особливо… якось так, ніби самі вони про ту групу мріють…

О, та вічна — трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про “групу”… Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про “вольну” мріяли, як мої тітка — про групу. Але той папірець, та медична довідка, що звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті, хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого за сімома мурами.

Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: “Скільки ж то років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль… пропав! Разом з грішми”.

Не знаю, як та слаба на “порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах, збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.

Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.

Тітка мої мене любили за те, що я “така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.

Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.

Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія — про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій — за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.

— А норми? — резонно запитували мої тітка. — Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три — соняшника, п’ять — кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?

— Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.

Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість