зо слугами, а також запрошуються ті, хто не готовить своєї Вечері.
Різдвяна кутя й узвар мають ритуальний характер, і надзвичайно давні. Хв. Вовк твердить (Студії 183), що «одварені в воді зерна пшениці або ячменю, з медом, та зварені в воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу». А під вечір до хати вноситься й кладеться на покуті дід чи
Христос родився на сіні, — і цим ушанував його, тому воно на Різдво так шанується всіма. У ніч під Різдво воно стелиться на покуті, а в нього ставиться кутя й узвар.
Про Святу Вечерю повно різних повір'їв. На Святій Вечері не вільно ані розмовляти, ані вставати води напитись, — а інакше будеш усі жнива хотіти пити. Як чхнеш за Вечерею, то на щастя.
На чотирьох вуглах столу на Свят Вечір господиня кладе часник під скатерку, — щоб злу силу відганяти.
Діти залазять під стіл і квокчуть по-курячому, — щоб кури добре неслися.
Перед Св. Вечерею закликають до столу нищівні стихійні сили — звірів, бурі, метелицю, мороза й т. ін. Хтось із молодших, а то й сам господар, кричить у двері чи в вікно: «Морозе, морозе, — ходи до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю й усяку пашницю».
У святкуванні Свят-Вечора чи куті під Різдво в теперішній час поміщалося Дохристиянське з християнським. Звичайно в цей день постять, а за стіл сідають тільки тоді, коли появиться на Небі Різдвяна зірка. Хто в родині перший завважить Різдвяну зірку, той буде щасливіший. Перед вечерею господар дому обкаджує з Молитвою ввесь дім, усе обійстя й худобу ладаном. За цю Святу Вечерю конче ставлять порожні миски й кладуть до них ложки для своїх померлих, або й для відсутніх живих.
Сідаючи за вечерю, господар, набравши куті в ложку, вітає всю свою родину, бажаючи всім щастя й здоров'я, щоб Народжене Дитятко благословляло нас і худобу цілий рік і відвертало зле від дому, і на знак великого будучого врожаю тричі кидає кутю аж під стелю, — це й на розплід худоби та бджіл.
Удавнину на Коляду був звичай, щоб господар ховався під час вечері за сніп чи за хліб. Звичай цей відомий у слов'ян Аркони, і його описав Саксон Граматик XII віку: «Жрець під час вселюдної служби ставив снопа між собою й народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли вони відповідали, що не бачать, то він їм бажав, щоб наступного року його за пирогами зовсім не видно було». Те саме позосталося й досі в деяких місцях України. Господар ніби ховається за снопа чи за пироги, й питається сім'ю: «Чи бачите мене, діти?» Ті відповідають: «Не бачимо!» На це господар: «Дай, Боже, щоб і другого року не бачили!» Або: «Щоб і другого року не видно було світу за стіжками, за копами, за возами та за снопами!» Такий самий обряд відомий і в сербів Герцоговини.[204]
На Свят-Вечір господар особливо не забуває за свою худобу, і дає їй дещо з ритуальних страв, а то благословляє її хлібом та обкурює ладаном.
По Вечері виряджують дітей рознести трохи куті й інші дарунки до своїх родичів та близьких, — за душі померлих предків. Увечері приходять колядники й колядують надворі під вікнами, а в хаті віншують, цебто промовляють святкові побажання: щастя й здоров'я, «повні кошари й великі отари, телички й овечки, зеленого винця й красного молодця». Опівночі під Різдво (в деяких місцевинах під Новий Рік) воли й корови розмовляють і скаржаться на господаря, якщо він їх зле доглядає. Господь може почути цю скаргу й покарати несумлінного. Господь поблагословив волам і коровам говорити раз на рік за те, що вони гріли в яслах народженого Дитинку-Христа.
Цього вечора багато ворожать, а то й заклинають. Господиня, варячи кутю, квокче, щоб кури неслися. Господар, стелючи сіно чи солому, ричить коровою, бекає вівцею й ірже конем, щоб велася худоба. Затикають усі дірки в лавах, — щоб так роти позатикало ворогам. Від Св. Вечері не годиться вставати води напитися, бо так буде і в жнива на полі.
Проти різних стародавніх різдвяних звичаїв виступала і Церква, і уряд. Так, у Збірці російських Законів том XIV ч. 4, 33–34 уміщено таку заборону: «У Навечір'я Рідзва Христового і протягом Свят заводити, за стародавніми ідолопоклонними звичаями, грища, і наряджаючись в кумирську (ідольську) одіж, танцювати по вулицях і співати соромицькі пісні, — забороняється».
Починаючи від Свят-Вечора аж до Водохреща колядують, цебто співають ритуальні пісні, так звані колядки. Колядки — це часто величання з вірою, що те, що говориться про господаря та його родину, конче сповниться, і цим колядки наближаються до заклять. Господарю й господилі в колядках бажаеться щастя й здоров'я, врожай та багатство.[205] Серед колядок є немало дуже стародавніх змістом. Колядують або окремі особи одинцем, або групи парубків та дівчат, тоді їхній голова зветься «березою» (румунське бреза — замаскований, болгарське брезая — маска).
Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. Уже пізніш, за Християнського часу, поставали нові колядки й щедрівки, в яких почали згадуватися Особи християнського світу. Творенням цих нових колядок і щедрівок вславилася Київська Могилянська Академія в XVII–XVIII віках, та її вихованці, а в Західній Україні ченці Почаївської Лаври в XVIII столітті. З бігом часу християнський елемент у колядках зростає усе більше.
Ще не так давно на Різдво звичайно ходили перебрані та замасковані хлопці чи чоловіки й водили козу; це, певне, запозичений від римських Сатурналій звичай, а коза віщувала врожай. Ці перебрані звалися в стародавніх слов'ян
Пізніше Християнство заступило перше Свято народження сонця (dies natalis solis) Святом Народження Христа, але обряди старого Свята скрізь позосталися мало змінні. Християнська Церква на початку святкувала Різдво або 25 грудня (відповідно до 25 березня до Благовіщення, як було на Заході), або 6-го січня (на Сході), і тільки пізніше, з IV віку по всій Церкві стали святкувати Різдво одного дня, 25 грудня, а на 6-го січня було встановлене саме Богоявлення.
Церква сильно боролася зо старим Святом народження сонця, але була невсилі зовсім його вивести. Знаємо, що вже в V віці папа Лев І Великий (440–461) сильно скаржиться, що римський народ святкує не Різдво Христа, але схід нового сонця, його народження, Сатурналії.
Так само й наша Церква завжди виступала проти Коляди, але не могла вивести старих обрядів. У «Синопсисі» 1674-го року Інокентія Гізеля, Києво-Печерського Архимандрита, читаємо: «Ніції пам'яти того біса Коляди й доселі не престають обновляти, наченше х)т самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють, і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторяюще, присовокупляють».
З довгими Святками Коляди поєднані були різні інші Свята, що вже або забулися, або позосталися в неясних уривках, про які згадують обрядові пісні. Так, у Галичині святкували Свято
З, Колядою зв'язано й Свято Коронуй а. Що це за Свято, наука вияснила мало.[207] Дослідники твердять, що Коронуй — це назва Коляди, і таке розуміння заховалося в Україні, у волохів і болгар. В Іпатієвому Літопису під 1202 роком згадується угрин Коронуй: Фставил бо бі у него Корочюна. В XII віці про КорочуНа згадує Новгородський Літопис, як назву загальну. Є вістка, що на Закарпатті крачун — великий білий коровай, різдвяна паляниця. Саме слово «коронуй» пояснюють або що це найкоротший /нень 12 грудня, або що це день «покрочував», почав здовжуватися; а то виводять від румунського сгасіші — Різдво.
3. Новий Рік і Водохреща
Як у римлян по Сатурналіях ішли святкові відправи на щастя в Новому Році, так само і в нас по Різдві наступають новорічні Свята. Напередодні Нового Року, чи власне Св. Василія Великого (329–378), врочисто й гучно справляються Малан-к й (Преп. Меланії Римлянки, т 439 р.), — перебрана й замаскована молодь щедрує по-під вікнами. Саме Свято обернулося в кнйзя Василя й княгиню Маланку.
