Відірвання української інтелігенції від свого українського народу, а тим і від своєї віковічної духової культури, розпачалося в Україні дуже рано. Уже за литовського часу, від 1386-го року, коли литовський король Ягайло поєднав Литву з Польщею, вже з того часу розпочалося насильне запровадження Католицтва в Україні-Русі. Ягайло запровадив закона, що державні посади займають тільки католики, — і.помалу, але невпинно, українська інтелігенція кидає свою віковічну Православну Віру й приймає Віру католицьку, приймає з причин кар'єри. Цей процес утрати своєї інтелігенції (князів, бояр, дідичів і т. ін.) з часом сильно побільшили унія Люблинська 1569-го року, коли Україну силою «поєднали» з Польщею, та унія Берестейська 1596 року, унія так само насильна, що постановила поєднати нас релігійне з зовсім чужим Римом.
Друга частина української інтелігенції ні за що не хотіла приймати Католицтва, — і по 1386-му році стала втікати в Московію… І багато-багато втекло її туди!..
Ось оці унії, що пхнули українську інтелігенцію в Католицтво, цілком відірвали її від українського народу, а тим самим і від єдиної української народньої православної культури. І народ позостався зо свбєю власною культурою сам.
З бігом часу і позостала українська православна інтелігенція також відірвалася від свого народу, і стала сильно хилитися до Росії. Сильну русифікацію України розпочав ще цар Петро І (1725), і цей процес не вгавав і не вгаває аж до наших часів: українська інтелігенція ще з XVIII ст. легко прийняла російську мову, позаповнювала російські школи, сприйняла до свого дому російську обстанову й російський спосіб життя, і т. ін. І цим українська інтелігенція сильно відривалася від віковічної культури свого народу, і в Україні створилося дві культурі: віковічна народня «мужицька» і чужа їй «панська» чи інтелігентська.
Народ український безумовно мав свою високочеснотну культуру, а інтелігенція й міщани погорджували нею і звали «мужицькою».
А з першої половини XIX віку, коли в Росії появився сильний руїнний соціялістичний рух, який усе ширшав і міцнішав, українська інтелігенція з головою поєдналася з російською інтелігенцією і прийняла її ідеологію, сильно пориваючи зо своїм народом, цебто зо своєю народньою віковічною культурою. Російська інтелігенція ще з середини XVIII віку покинула свою Церкву, — це саме по-рабському робила й інтелігенція українська, тим відкидаючись від самої душі української народньої культури, — Церкви.
Але український народ, як окрема нація, хоч і творить свою інтелігенцію, проте позостався зо своєю власною віковічною культурою, в основі своїй християнською. Український народ довгі віки мав і має свою власну культуру, і всі віки його страшні окупанти: татари, Литва, Польща і Московія-Росія сильно накидають йому свою, українському народові чужу культуру… Таким чином твориться і діється насильна жорстока трагедія знищення віковічної української православної народньої культури…
3. Православіє — основа української національної культури
Українське дохристиянське («поганське») вірування, довгі віки досить помітно хитане, на кінець X віку легко поєдналося з Православієм, і стало виразно уступати йому. І наша Українська Церква стала закорінюватися й міцніти, хоч була принесена з іншого грунту.
У самій Візантії справа була інша: Церква там зростала від свого початку, ширилася з бігом віків, мала свою вікову безперервну історію й переживала належно свої життєві реальні стосунки з поганством. Не те було в Україні: до певної міри на нашій землі вона була новиною, яка вже далеко відійшла від старого поганства.
Але все таки Українська Православна Церква чесно, широко й реально виконала своє високе завдання вже за перші три віки, за X–XI–XIV, бо вона приймала готове, віками в Греції вже створене живим життям. Належало тільки відповідно застосувати його до духових обставин в Україні-Русі.
Родова помста, кривава помста й кров за переступи взагалі, як основа поганства, була помалу знищена, коли вдалося закласти основи міцної держави, Русі, та ще єдиновластя, монархії. Сама основана на монархічній ідеології, Православна Церква сильно й глибоко допомагала в цьому державі. В «Руській Правді» XI віку кривава помста була замінена «вірою», грошевою карою, а це була революція в тодішній ідеології. За вбивство дружинника наложена кара в 80 гривен, звичайного чоловіка — 40 гр., жінки — 20 гривен, але кара на горло за ці переступи була відмінена. Кара на горло — чужа українській культурі.
В основу державного життя, в суд Церква внесла зовсім нові поняття, і то в християнському розумінні. Скажемо, в «Руській Правді» вже й сліду нема від різних судових поєдинків, від т. зв. «Судів Божих», де все віддавалося на вирішення бога Долі ще до Християнства. Розуміння «суду», як Правди Божої, глибоко держиться в українській народній культурі ще й тепер.
Найбільше праці вимагала Християнізація життя родини, бо воно ж віками йшло своєю уторованою дорогою. Християнство вимагало зовсім іншого життя, життя морального й чеснотного, з основою взаємопошани й любови. Звичайно, ця праця легко не йшла. Але держава це зрозуміла, і віддала догляд над родиною виключно в руки нової Церкви, і всі судові родинні справи були віддані власне Церкві. Це сильно й реально допомогло Християнізації України в найбільшій ділянці — родині. І Православна Церква зробила тут надзвичайно багато і це була реальна праця Церкви, що поставила поруч Священика й вірного батька-матір, творців родини, основ української народної культури.
Безконечно багато зробила Православна Церква для запровадження й зміцнення самого державного устрою. Великі князі, і Володимир й Ярослав, монархи всієї Руси, глибоко зрозуміли вагу Церкви в державі, глибоко зрозуміли силу одновір'я для держави, і завжди закликали до себе і Митрополитів, і Архиєреїв взагалі на наради в державних справах, і державну ідеологію Архипастирі проповідували своїм вірним.
І правильно твердить славний історик В. Ключевський, описуючи початки Київської Церкви: «Церква на Русі вдавнину відала не саме тільки діло Спасіння душ: на неї покладено було багато чисто світських турбот, які близькі були до державних завдань. Вона часто була співробітницею, а то нерідко й керівничкою світської державної влади в побудові громадянства і в підтриманні державного порядку» (том І, ст. 308).
Той же історик (І. 272) твердить: «Сама ідея законодавчого обов'язку, покладеного на государя Господом (Звище), думка про можливість регулювати громадське життя волею влади була принесена й нам разом з Християнством, наказувалась від Церкви».
4. Українська народня культура
Українська духова народня культура творилася від глибокої дохристиянської давнини. Україна-Русь лежить на перехресті Сходу й Заходу, тому ще з глибокої давнини йшли до нас впливи східні й західні. Східні впливи були більші і реальніші, і вкінці все це перероблювалось на своє й творило українську народню культуру, амальгаму багатьох, головно східніх сусідніх впливів, а пізніше південних та західніх. Зрозуміти українську народню культуру повно, як єдине ціле, нема можности без знання дохристиянських вірувань, які були в ній дуже сильні і такими подостаються й надалі.
Роля церковної книги Требник в ділі Християнізації України була дуже широка. Постав Требник у глибокій давнині і містив у собі найдавніші східні Молитви, часто достосовані до буденного народнього життя. В Україні Требник сильно увійшов у родинне життя своїх вірних, і сильно допомагав Християнізації. У нас Требник помітно вплинув на наше життя, і навпаки — життя сильно вплинуло на Требника, який мав багато своїх власних українських Чинів: Церква йшла за народом і єдналася з ним, — див. у Покажчини Чини Требника.
Українська Православна Церква глибоко й широко охопила все народне життя, і дала повну змогу йому сприйняти глибоку Християнізацію, а тим самим творити українську національну культуру, культуру народню, сильно відмінну від культури, скажімо, інтернаціональної інтелігентської.
Сама жива народня українська мова вироблялася під великим впливом і дохристиянських вірувань, і
