Відбиваючись із дзеркала в дзеркало, – я часто бачу це в своїх снах, – повнота речей, весь всесвіт, божественна мудрість, мов пучок світляних променів, зосереджуються в одному-єдиному дзеркалі. А може, пізнання природи речей заховане в нас у душі, – може, система дзеркал, яка спершу до безконечности примножує мій образ, а тоді фокусує його в одному-єдиному відображенні, явить мені душу всього того, що криється в мене в душі?
Саме в цьому й ні в чому іншому полягає головна сила дзеркал, про яку стільки всього понаписувано в трактатах з окультних наук та в анафемах інквізиторів: з їх допомогою можна змусити бога темряви зримо явитися людям і поєднати свій образ з образом, відбитим у дзеркалі. Тож я мусив розширити свою колекцію, запровадивши до неї ще один різновид старожитностей: відтепер торговці антикваріятом і авкціони старожитностей притримували для мене найрідкісніші екземпляри дзеркал епохи Відродження, – дзеркал, що з огляду на свою форму або в силу писемної традиції могли вважатися за магічні.
Я грав у небезпечну гру, і кожна помилка могла коштувати мені дуже дорого. Першої помилки я припустився, коли переконав своїх конкурентів спільним коштом заснувати компанію для страхування на випадок викрадення. Покладаючись на мережу своїх інформаторів, яка охоплювала всі щаблі кримінального світу, я гадав, що усе під контролем. Утім, дуже скоро я збагнув, що мої компаньйони нав’язали з бандами викрадачів набагато тісніші зв’язки, аніж я. Планувалося викрадення. Викупом мав стати весь капітал страхової компанії, який злочинці та їх спільники з числа акціонерів збиралися поділити між собою – все це, ясна річ, за рахунок викраденого. Щодо того, хто мав стати жертвою, не лишалося ні найменших сумнівів: то був я.
План наставленої на мене пастки передбачав, що між мотоциклами «Хонда» мого ескорту і броньованим авто, в якому їхатиму я сам, вклиняться три мотоцикли «Ямаха», і їх водії, перебрані за поліцейських, зненацька загальмують на одному з поворотів. Згідно з моїм контрпланом, три мотоцикли «Сузукі» мали перепинити мого «Мерседеса» на перехресті за п’ятдесят метрів до того повороту, щоб розіграти фіктивне викрадення. Та коли я побачив, як за два перехрестя до місця замаху дорогу загородили три мотоцикли «Кавасакі», я зрозумів, що мене обіграли, – я став жертвою чиєгось контрконтрплану.
Переді мною, наче в калейдоскопі, ламаються й розсипаються припущення, що їх я мав би викласти в цих рядках, – так само як дробилася й розсипалася перед моїми очима карта міста, яку я ділив на дедалі дрібніші квадрати, щоб установити місце, де, як доносили мої інформатори, на мене мала чигати засідка, а заразом і визначити пункт, у якому я міг би випередити своїх недругів і повернути їх план на свою користь. Здавалося, все під контролем, магічне дзеркало захопило всі зловорожі сили й поставило їх мені на службу. Втім, я не врахував, що може існувати й третій план викрадення, що в гру може вступити третя сила. Хто?
На превелике моє здивування, викрадачі не поїхали до якогось потайного сховку, а доправили мене додому і замкнули в катоптричній кімнаті, яку я так старанно відтворив за кресленнями Атаназія Кірхера. Дзеркальні стіни до безконечности множили моє відображення. То значить, я викрав себе сам? Чи, може, котрийсь із моїх образів, пущених у світ, окупував моє місце, а мене самого звів на роль простого відображення? А може, я прикликав Князя темряви, і він явився мені під моєю власною личиною?
На дзеркальній підлозі лежить жінка, зв’язана мотузками. Це Лора. Щоразу, як тільки вона ворухнеться, її оголене тіло хвилями розливається по дзеркалах. Я кидаюся до неї, щоб звільнити її від путів, від кляпа в роті, щоб обняти її. Та вона кричить до мене з люттю: – Думаєш, тепер я в тебе в руках? Ти помиляєшся! – і нігтями впивається мені в лице. Вона тут у полоні разом зі мною? В полоні у мене? Чи то вона сама – мій полон?
І тут розчиняються двері. Заходить Ельфріда. – Я знала про небезпеку, що тобі загрожувала, і мені вдалося тебе виручити, – каже вона. – Певно, з тобою повелися трохи брутально, та я не мала іншого вибору. От тільки тепер я не знаю, як вибратися з цієї дзеркальної клітки. Скажи мені, де вихід? Ну ж бо!
Ельфрідине око, її брова, нога в обтислому чобітку, кутик її рота з тонкими губами й білими-білісінькими зубами, рука з обручкою на пальці, що стискає револьвера – перекривлені, побільшені до гігантських розмірів фрагменти її постаті множаться в міріядах дзеркал і перемежовуються з клаптиками Лориної шкіри, наче химерні пейзажі з живої плоті. Я вже не розрізняю, де чиє відображення, де Лора, а де моя жінка, я гублюся, втрачаю себе самого, я не бачу свого відображення – тільки їх. Ув одному з незавершених віршів Новаліса втаємничений, якому вдалось проникнути в сокровенну обитель Ісіди, одслонив покривало богині... Мені здається, що усе навколо – частина мене самого, що я зумів, нарешті, стати всім у всьому...
VIII
Із щоденника Сайласа Фленнері
У долині, на терасі одного з котеджів лежить у шезлонгу молода жінка й читає книжку. Кожного дня перед тим, як братися до роботи, я стою тут і роздивляюсь на неї в підзорну трубу. Повітря тут таке розріджене, таке прозоре, що споглядаючи її непорушну постать, я наче бачу той невидимий рух, що супроводжує її читання: як прискорюється і сповільнюється її подих, як перебігає сторінками її погляд, а ще – як слова проходять крізь її свідомість, як вони то течуть, то завмирають у павзах, як піднімаються і спадають хвилі словесного потоку, як зосереджується, розпорошується увага, як знов і знов перечитуються окремі уступи. Я немов спостерігаю сам процес читання, що здається завжди однаковим, а на ділі – мінливий і повний випадковостей.
Скільки вже років я не мав змоги прочитати що-небудь просто так? Скільки вже років мені не вдається поринути в читання книжки, яку написав хтось інший, – і не думати про те, що повинен написати я? Я обертаюся й бачу письмовий стіл, що терпеливо чекає мого повернення, друкарську машинку з заправленим аркушем паперу, заголовок допіру початого розділу. Відколи я став каторжанином, прикутим до письмового столу, радощі читання не для мене. Те, що я роблю, має на меті той самий стан душі, в якому оце перебуває жінка на шезлонгу, схоплена лінзами підзорної труби, – стан душі, мені самому неприступний.
Кожного дня, перед тим, як братися до праці, я дивлюсь на жінку, що лежить у шезлонгу: я кажу собі, що ті надприродні зусилля, яким я піддаю себе, пишучи черговий роман, повинні вилитися в затамований подих цієї читачки, в її читання, яке для неї – абсолютно природній процес, в потік слів, що тече крізь сито її уваги й на мить завмирає в її очах, а тоді зникає в надрах її мозку, перетворюючись на її образи її свідомости, глибоко особисті й невіддавані словами.
Іноді мене мучить безглузде бажання: щоб та фраза, яку я пишу, стала тою самою фразою, яку в цю мить читає жінка на терасі. Це бажанння опановує мене до тої міри, що я переконую себе, ніби так воно й є: я поспіхом дописую фразу, підводжуся, йду до вікна і вдивляюся в підзорну трубу, щоб побачити, як ця фраза позначиться на її погляді, на вигині її вуст, на цигарці, що вона запалює, на порухах її тіла, розпростертого в шезлонгу, на її ногах, то випростаних, то закинутих одна на одну.
Іноді мені здається, що між моїм писанням і її читанням – неосяжна віддаль, і хоч би що я написав, воно разитиме штучністю й недоладністю. Якби те, що я пишу, раптом появилося на гладесенькій поверхні розгорнутих перед нею сторінок, пролунав би страшенний пронизливий скрип, як ото нігтем по склу, і вона з
