розрізнені думки, знаходить нетривке, але переконливе одкровення в тих геометрично-строгих візерунках, що від легенького постуку нігтем по стінках трубки розсипаються й поступаються місцем новим узорам, у яких ті самі кольорові кусочки утворюють уже зовсім іншу цілість.
Відколи я ще підлітком зауважив: споглядання склистих садів, що вихоряться в глибині дзеркальної криниці, загострює мою здатність до практичних рішень і ризикованих передбачень, – я почав збирати калейдоскопи. Історія цього порівняно сучасного приладу (його запатентував у 1817 р. шотландський фізик сер Девід Брюстер, що написав, окрім інших важливих праць, також і «Treatise on New Philosophical Instruments») обмежувала мою колекцію вузькими хронологічними рамками. Однак уже невдовзі я спрямував свій колекціонерський запал на іншу антикварну дивовижу, багато цікавішу і прикметнішу: катоптричні пристрої сімнадцятого століття, всілякі мініятюрні театри, в яких кожна фігурка множиться в розставлених під різними кутами дзеркалах. Я заповзявся відтворити той музей, що його створив був єзуїт Атаназій Кірхер, автор трактату «Ars magna lucis et umbrae» (1646) і винахідник «полідиптичного театру», в якому шістдесят дзеркалець, що вкривали внутрішню поверхню величезної коробки, перетворювали гілочку на ліс, іграшкового солдатика на військо, книжицю на бібліотеку.
Ділові партнери, яким я, буває, перед зустрічами демонструю свою колекцію, позирають на ці пристрої із здивуванням або поверховим зацікавленням. Їм невтямки, що всю свою фінансову імперію я збудував на тих самих засадах, які покладені в основу калейдоскопів та катоптричних пристроїв: примножуючи, мовби в безконечній грі дзеркал, фірми без капіталів, побільшуючи до гігантських розмірів залучені кредити, ховаючи фатальні збитки в мертвих кутах ілюзорних перспектив. У цьому й полягав мій секрет, секрет моїх неперевних успіхів у часи, що були свідками стількох криз, біржових крахів і банкрутств: я ніколи не думав безпосередньо про гроші, угоди, прибуток, а тільки про кути заломлення променів світла між різнопохилими дзеркальними площинами.
Я повсякчас прагну примножувати власний образ, але керує мною не самозакоханість, не манія величі, як міг би хтось подумати: навпаки, за цими ілюзорними, примарними образами я хочу приховати себе справжнього, який порушає ними. Тому, якби я не боявся, що мене хибно зрозуміють, то був би не проти влаштувати в себе вдома кімнату, суспіль облицьовану дзеркалами, за проєктом Кірхера, – там я міг би ходити по стелі головою вниз і злітати в вишину з бездонних глибин підлоги.
Ці сторінки, що я пишу, також повинні віддавати холодний блиск галереї дзеркал, у яких нечисленні постаті перевертаються, заломлюються, множаться. І коли моя постать розбігається в усіх напрямках, розбивається надвоє на кожній грані – то це для того, щоб заплутати й загнати на слизьке всіх тих, що женуться за мною по п’ятах. У мене тьма ворогів, і я мушу од них безустанно втікати. Коли вони гадають, ніби я у них в руках, – їх руки ковзають по скляній поверхні, де промайнув, щоб тут-таки розсіятись, один із незліченних відблисків моєї всюдисущої особи. Я й сам женусь за ворогами по п’ятах, нависаю над ними повсякчасною загрозою, насуваюсь на них неозорими полчищами, стаю в них на дорозі, хоч куди б вони прямували. У світі оптичних обманів ворогам видається, що вони обступили мене зусебіч, але я один знаю розташування дзеркал, і тому досить мені тільки захотіти, як я знову стану невловимий, а вони, ціляючи в мене, лучатимуть у повітря або – одне в одного.
Я хотів би, щоб усе це було відображене і в розповіді: в подробицях біржових операцій, в наелектризованій атмосфері на засіданнях правлінь і нарадах директорів, в панічних дзвінках біржових агентів, – щоб усе це складалося в одну промовисту картину: міські квартали, страхові поліси, Лорині вуста, коли з них зриваються оті фрази, погляд Ельфріди, зануреної у свої невблаганно холодні розрахунки, людські обличчя, що нашаровуються одне на одне, карта міста, рясно всіяна хрестиками і стрілочками, мотоцикли, що віддаляються і зникають за краєм дзеркала, мотоцикли, що ключем сходяться за моїм «Мерседесом».
Коли стало ясно, що мене планують викрасти, що такий замір виношують не тільки численні банди, що спеціялізуються на викраденнях задля викупу, але також і мої партнери та конкуренти з великого бізнесу, я зрозумів: єдиний спосіб не попастися в ворожі сіті – це безнастанно множити свою особу, свою присутність, свої виходи й повернення, словом, примножувати фальшиві нагоди для замаху, щоб за ними загубилася нагода реальна. І я завів іще п’ять однакових «Мерседесів», щоб вони безперестанку, в різні пори дня і ночі заїжджали та виїжджали в броньовані ворота моєї вілли в супроводі охоронців на мотоциклах. І в кожному авто – невиразна постать, закутана в чорне, – може я, а може хтось із моїх двійників. Компанії, що я очолюю, – то самі лиш вивіски, за якими нічого не стоїть, їх штаб-квартири містяться в пустих і взаємозамінних приміщеннях. Тому-то мої зустрічі й переговори можуть відбуватися щоразу під іншою адресою (зрештою, для більшої безпеки я завжди в останню хвилину змінюю місце зустрічі). Найделікатніша справа – то мій позашлюбний зв’язок із Лорою, розведеною жінкою двадцяти дев’яти років – я зустрічаюся з нею двічі, іноді тричі на тиждень, приділяючи на кожну зустріч дві години сорок п’ять хвилин. Щоб захистити Лору, я мусив зробити так, щоб її не можна було вичислити. Для цього я інсценував цілу карусель побачень, так що стало неможливо зрозуміти, де мої підставні коханки, а де справжня. Кожного дня ми з моїми двійниками в різний час навідуємось на розкидані по всьому місту приватні квартири, де нас дожидають симпатичні жінки. Ця мережа удаваних романів допомагає приховати справжні побачення з Лорою і від моєї дружини Ельфріди – я запевняю дружину, що ця вистава конче потрібна з міркувань безпеки. Що ж до самої Ельфріди, то я теж раджу їй бути весь час на виду, виставляти напоказ всі свої переміщення, щоб цим самим сплутати карти зловмисникам, але вона лишається глуха до моїх слів. Ельфріда повсякчас ховається, старанно уникає дзеркал із моєї колекції, наче боїться, що її образ може роздробитися й загинути в переливах відбитого й заломленого світла. Глибинні мотиви такої її поведінки лишаються для мене таємницею, і це мене не на жарт турбує.
Я хотів би, щоб ті численні деталі, які я описую, створювали враження високоточного механізму, а водночас, мов низка яскравих спалахів, указували на щось, що лишається поза полем зору. Тому, коли дія стає особливо напружена, я неодмінно мушу приточити одну-дві цитати із старожитних текстів, ось хоч би уступ із трактату «Про природну магію» Джованні Баттісти делла Порта, – той самий, де автор стверджує, що волхв, або «Управитель Натури» (цитую за італійським перекладом Помпео Сарнеллі з 1577 року) повинен знати, «як заводити в оману зір людський, як уздріти картини попідводні та в дзеркалах прерізного кшталту відображені і образи дивовижні, в повітрі віддзеркалені, і як ясно розрізняти предмети на великій одлеглості».
Дуже скоро я зрозумів, що плутанини, створюваної безустанними роз’їздами моїх однакових автомобілів, аж ніяк не досить, щоб уберегти мене від бандитської засідки, і я вирішив повернути примножувальні властивості оптичних механізмів проти самих бандитів, улаштовуючи фіктивні напади й фіктивні викрадення котрогось із моїх фальшивих «я», а тоді й фіктивні визволення після сплати фіктивного викупу. Відтак мені довелося створювати власну злочинну мережу і взагалі – нав’язувати дедалі тісніші контакти із злочинним світом. Тож тепер я завжди мав докладну інформацію про підготовку справжніх викрадень і міг своєчасно вжити заходів, щоб врятуватися самому і сповна скористатися невдачею моїх конкурентів.
Тут треба згадати й за іншу властивість дзеркал, за яку чимало мовиться у стародавніх книгах – я маю на увазі їхню здатність наближати далеке й виявляти приховане. Змальовуючи порт славної Александрії, середньовічні арабські географи неодмінно згадували й кам’яну колону, споруджену на острові Фаросі й увінчану на вершині сталевим дзеркалом, яке давало змогу з величезної віддалі бачити в одкритому морі кораблі, що пливуть із гаваней Кіпру, Константинополя та інших ромейських земель. Фокусуючи промені світла, увігнуті дзеркала можуть уловити образ геть усього. «Сам Бог, якого не годен уздріти ні тілесним, ні духовним зором, – пише Порфирій, – дозволяє споглядати себе в дзеркалі». Отож я хотів би, щоб ці сторінки наочно показали не тільки оте центробіжне розсіювання, яке проєктує мій образ на всі три виміри простору, але також і те, як мережа зеркал згущує довкола мене потаємні образи, недоступні для простого ока.
