умов, стосунків, а тому з їх зустрічі неодмінно вилониться щось нове, нові історії, що відгалузяться від їхньої спільної історії).
Тепер, Читачу й Читачко, ви лежите в ліжку. Настав час звертатися до вас в другій особі множини. А це крок дуже відповідальний, бо передбачає, що відтепер ви будете обоє заодно. Зрештою, доводиться звертатися до вас на «ви» хоча б тому, що годі розібрати, хто є хто у сплетінні двох тіл під пом’ятим простирадлом. Може, потім ви розійдетеся кожен своєю дорогою, і наша книжка знову мусітиме раз у раз перемикати важіль оповідання між «ти» жіночого і «ти» чоловічого роду. Але тепер, коли ваші тіла прилинули одне до одного, добуваючи одне з одного максимум відчуттів, передаючи і приймаючи хвилі поштовхів та здригань, взаємно проникаючи й заповнюючи порожнє повним, – коли навіть думки ваші зливаються в одному річищі, – вас можна розглядати як одна-єдину двоголову істоту. Куди заведе вас це ототожнення одне з одним? Який провідний мотив симфонії ваших злагоджених рухів? Зосереджені намагання не втратити ні крихти власної напруги, продовжити стан пасивного реагування, скористатись накопиченням бажання в іншому, щоб примножити власний заряд пристрасти? Чи навпаки: ви без опору віддаєте себе одне одному, вивчаєте безконечні простори, що просять ласки й відповідають ласкою, і ваше «я» розтікається неозорою, мов море, і спраглою дотику поверхнею вашої плоті? В обох випадках кожен з вас існує тільки в силу існування іншого, але щоб пережити все це, ваші «я» повинні не розчинитись, не зникнути, а заповнити без останку всі порожнини розумового простору, до краю зглибити себе самого або вичерпати себе до решти. Словом, те, що ви робите, пречудове, хоча в граматичному плані воно зовсім нічого міняє. В ту саму мить, коли ви здаєтесь одним нерозривним цілим, ви все одно лишаєтесь двома окремими «ти», ще замкнутішими в собі, ніж будь-коли до того.
(І це вже тепер, коли ваші думки заполонені виключно присутністю іншого. Що ж буде в недалекому майбутньому, коли всі ті привиди, що поки не траплялись у вас на шляху, почнуть навідувати вашу свідомість і товаришити зустрічам ваших тіл, уже апробованих звичкою).
Читачко, тепер тебе прочитали. Твоє тіло стало предметом систематичного читання за допомогою органів зору, нюху, дотику й не без участи смакових пипочок. Так само й слух зіграв свою важливу роль, вловлюючи твоє посапування і постогнування. Та не тільки твоє тіло було прочитане уздовж і впоперек: тіло важливе остільки, оскільки становить частину певної цілости складних, не завжди видимих і не завжди присутніх елементів, що, втім, об’являються в речах безпосередніх і наочних: в імлі твоїх очей, у твоїх усмішках, у тому, як ти зав’язуєш і розпускаєш волосся, в словах, що ти говориш, в тому, як ти забираєш ініціятиву і як ти ухиляєшся й відступаєш, – у всіх тих знаках, що стоять на межі між тобою і звичаями, манерами, модою, спогадами, минулим, у всіх тих кодах, тих убогих алфавітах, за допомогою яких людська істота в моменти зближення пробує читати в душі іншої людської істоти.
Тим часом і ти, о Читачу, став предметом читання: Читачка то побіжно озирає твоє тіло, мовби переглядаючи зміст книжки, то пильно вивчає його, охоплена раптовою цікавістю й допитливістю, то неквапно випитує в нього щось, чекаючи на німу відповідь, так наче будь-який частковий огляд цікавить її тільки в рамках всеохопного просторового дослідження. Іноді вона зупиняється на якихось дрібних деталях, якихось стилістичних огріхах, як-от твій випнутий кадик або те, як ти ховаєш голову в ямку над її ключицею, – і користає з цього, щоб провести межу відчуження, критичної відсторонености або жартівливої фамільярности. А іноді, навпаки, якесь одиничне відкриття набуває в її очах виняткової цінности: наприклад, форма твого підборіддя або те, як ніжно ти покусуєш її плече, – і вона відштовхується від цього вузлика значень, на одному подиху ковтає сторінку за сторінкою, не пропускаючи ані коми. Отак втішаючись читанням твого тіла, цитуванням твоєї тілесної об’єктивности, вона чує, як у душі в неї зароджується сумнів: може вона читає не тебе – такого, як ти є, – а використовує тебе, уривки тебе, щоб скомпонувати якогось уявного партнера, який існує тільки для неї в присмерку її напівсвідомости, і в цю мить вона пробує розшифрувати не тебе, а цього апокрифічного гостя своїх снів.
Коли закохані читають тіла одне одного (точніше, ту перенасичену суміш тіла, почуттів і думок, яка й штовхає закоханих в одне ліжко), то їх читання відрізняється від читання книжки тільки своєю нелінійністю. Вони-бо починають, звідки хочуть, перескакують непрочитане, перечитують, повертаються назад, вчитуються, розмотують одночасно кілька сюжетних ниток, губляться, тоді зв’язують їх в одну, нудяться, починають новий розділ, кидають. Правда, в їх читанні можна визначити чіткий напрям, курс на завершення, – воно прямує до певного піку і, націлюючись на цей пік, упорядковує ритмічні фази, перепади тональности, варіяції тематики. Та чи мета читання – власне отой пік? Чи, може, досягненню цієї мети перешкоджає протитечія, прагнення знову пережити кожну проминулу мить, повернути назусп’ять плин часу?
Щоб графічно зобразити цілість процесу, кожний окремий епізод разом із його кульмінацією потребував би тривимірної, а може й чотиривимірної моделі, – втім, нема такої моделі, всякий-бо досвід неповторний. Любовний акт і читання схожі насамперед тим, що в них відкривається особливий, інакший простір і час, який годі міряти звичними мірками.
Вже в сумбурному зав’язку ваших стосунків прочитується можливе майбутнє вашого спільного життя. Зараз ви одне для одного – непрочитана книжка, і кожний читає в іншому його неписану історію. А завтра, Читачу й Читачко, якщо ви ще будете разом і знову ляжете в те саме ліжко, мов чоловік і жінка, що давно зжилися й звиклися одне з одним, кожен засвітить коло себе лямпу й заглибиться в свою книжку. На тлі двох рівнобіжних читань триватиме невпинний наступ сну. Спершу ти, а тоді й вона погасить світло, і в темряві, де всяка віддаль рівна нулю, ви повернетеся із своїх замкнутих світів і вмить знайдете одне одного ще до того, як різноспрямовані сни поведуть тебе в один бік, а тебе в інший. І нічого сміятись над такою перспективою подружньої ідилії: хіба можна уявити собі щасливішу пару?
Ти розповідаєш Людмилі про роман, який читав, чекаючи на неї. – Це саме така книжка, як тобі подобаються: вже з першої сторінки віє почуттям ніяковости...
У її очах зблискує іскра здивування. В тебе з’являється сумнів: може, цю фразу про почуття ніяковости ти чув не од неї, може, ти її десь вичитав... А може, Людмила вже не вірить у те, що тривога – передумова правдивости... Може, хтось уже довів їй, що тривога така сама механічна, як і все інше, що нема нічого простішого для сфальшування, як несвідоме...
– Мені, – каже вона, – подобаються книжки, в яких усі загадки й тривоги проходять крізь холодний, насталений, бездоганно ясний розум, як-от розум шахіста.
– Хай там як, а це книжка про чоловіка, що страшенно нервується, коли чує, як дзвенить телефон. Одного дня він вийшов на пробіжку...
– Не розповідай мені. Дай-но я ліпше сама прочитаю.
– Та я й сам іще не дочитав, що там далі. Зараз її тобі принесу.
Ти встаєш з ліжка і йдеш по книжку – до іншої кімнати, туди, де розмірений плин подій був перерваний карколомним розвитком твоїх із Людмилою стосунків.
Але книжки там нема.
(Ти знайдеш її на художній виставці: вона стала частиною чергового витвору скульптора Ірнеріо. Сторінка, що її кутик ти був акуратно загнув замість закладки, тепер являє собою одну з граней гладенького паралепіпеда, наскрізь просякнутого клеєм і вкритого шаром прозорого лаку. Сторінка взялася коричневою
