горілою кіркою, немовби зсередини книжки рвалися на волю язики полум’я. Місцями кірка здулася й полускала, оголивши обпалені шаруваті нутрощі, схожі на вузлувату кору старого дерева).
– Щось я її не знаходжу. Але то нічого, – кажеш ти, – бо я й так бачив у тебе ще один примірник. Я навіть думав, що ти її вже читала...
Непомітно для неї ти заходиш у прикомірок і знаходиш там роман Сайласа Фленнері, оперезаний рожевою стрічкою. – Ось вона.
Людмила розгортає книжку. Вона з присвятою: «Людмилі... Сайлас Фленнері». – Так, це моя...
– О, то ти знайома з Фленнері? – вигукуєш ти, вдаючи, що нічого не знаєш.
– Так... Він подарував мені цю свою книжку... Та я була впевнена, що її в мене поцупили. Я навіть не встигла її почати...
– Хто поцупив? Ірнеріо?
– Може...
Пора вже викласти перед нею свої карти.
– То був не Ірнеріо, і ти сама це знаєш. Ірнеріо, тільки-но він побачив цю книжку, пожбурив її в оту темну комірку, де ти тримаєш..
– Хто тобі дозволив тут нишпорити;
– Ірнеріо сказав, що той, хто крав у тебе книжки, тепер приходить потайки й лишає замість них підробки...
– Ірнеріо нічого про це не знає.
– Зате я знаю. Каведанья дав мені прочитати листи Гермеса Марани.
– Все, що пише Гермес, – це суцільний обман.
– Але одне таки правда. Цей чоловік весь час думає про тебе, ти ввижаєшся йому в усіх його мареннях, він спить і бачить тебе, як ти читаєш...
– Цього він якраз терпіти не міг.
Трохи-потрохи ти починаєш розуміти, чому й навіщо той перекладач крутить афери з фальшивими романами: потаємна пружина, що пускає в рух його махінації, – це ревнощі до невидимого суперника, який повсякчас стояв між ним і Людмилою, до безмовного голосу, що лунає з книжок, безликого і водночас тисячеликого привида. Боротися з цим суперником тим важче, що він мінливий і невловимий: для Людмили- бо автори не є людьми з плоті й крови, вони існують для неї тільки на друкованих сторінках, усі вони, і живі й мертві, завжди готові спілкуватися з нею, дивувати, спокушати її, а вона, Людмила, завжди готова йти за ними з тою легкістю і невимушеністю, яка можлива тільки у стосунках з безтілесними особами. Як же взяти верх – не над самими авторами, а над роллю автора, ідеєю про те, що за кожною книжкою стоїть хтось, хто виступає гарантом правдивости цього вигаданого, заселеного привидами світу, бо вклав у нього свою власну правду, ототожнив себе самого з цими словесними побудовами? Гермес Марана завжди марив про літературу, складену з самих тільки апокрифів, анонімок, наслідувань, підробок і пародій. В цьому напрямі штовхав Марану його смак і літературний хист, і до того самого спонукував його глибокий розлад у стосунках з Людмилою. Якби його марення стали дійсністю, якби непозбутні сумніви щодо тожсамости автора заважали читачам з довірою віддаватися читанню – з довірою не так до самої оповіді, як до мовчазного голосу оповідача – то храм літератури, мабуть, вистояв би й зовні лишився б такий самий... але всередині, в його підвалиних, де твориться отой зв’язок між читачем і текстом, щось би фатально й непоправно порушилося. Тоді Гермес Марана більше не ревнував би Людмилу, що покинула його заради книжки: між нею й книжкою завжди падала б тінь містифікації, а він, ототожнивши себе з усякою містифікацією, повсякчасно стверджував би свою присутність.
Твій погляд падає на першу сторінку книжки. – Ба, це ж не та книжка, що я був читав... Назва та сама, палітурка така сама, все таке самісіньке... Але книжка-то інша! Значить, та була фальшива, а може ця...
– Так і є, вона фальшива, – каже Людмила впівголоса.
– Ти думаєш, вона фальшива просто тому, що побувала в руках у Марани? Але ту, яку я почав був читати, Каведанья теж дістав од Марани! Значить, вони обидві фальшиві?
– Є тільки одна людина, яка може сказати нам правду: сам автор.
– Можеш запитати його, ти ж із ним приятелюєш...
– Приятелювала.
– То в нього ти ховалася, коли втекла від Марани?
– Скільки ти всього знаєш! – каже вона іронічним тоном, який дратує тебе просто до нестями.
Читачу, ти вже все вирішив: ти сам вирушиш на пошуки автора. А тим часом, повернувшися спиною до Людмили, ти берешся читати нову книжку, сховану під тою самою палітуркою.
(Тою самою, але не зовсім. Стрічка з написом «Новий шедевр Сайласа Фленнері» закривала другу частину назви. І тільки-но знявши її, ти зауважив, що книжка ця називається трохи інакше: не «В мереживі перехрещених ліній», а «В мереживі переплетених ліній»).
У МЕРЕЖИВІ ПЕРЕПЛЕТЕНИХ ЛІНІЙ
Спекуляція, рефлексія – не дарма ці слова на позначення інтелектуальної діяльности відсилають до латинських «дзеркало» і «відображення». За Плотіном, душа є дзеркало, що творить матеріяльні речі, віддзеркалюючи ідеї вищого розуму. Може тому щоб мислити, я потребую дзеркал. Я не можу зосередитись, коли довкола не рояться відблиски і відображення, так наче моя душа потребує зразка для наслідування щоразу, коли хоче зреалізувати свої умоспоглядальні, спекулятивні здібності. (Спекулятивні – в усіх значеннях цього слова, бо ж я водночас і мислитель, і ділок, а крім того, колекціонер оптичних приладів).
Приклавшись оком до прозурки калейдоскопу, я відчуваю, як мій розум, піддавшись нестримному пориву різнокутних різнокольорових уламків, що складаються і сполучаються у правильні фігури, вмить упорядковує
