– Ні-ні, цієї не бери. Я її читаю. Крім того, вона не моя, я маю повернути її Каведаньї. Вибери собі якусь іншу. Дивись, он ця – точнісінько така сама...
Ти береш до рук томик, оперезаний рожевою стрічкою з написом: «Новий шедевр Сайласа Фленнері». Не дарма вона така схожа на твою: всі романи Сайласа Фленнері видаються в характерному графічному оформленні. Але річ не тільки в цьому. На суперобкладинці золотими буквами витиснута назва книжки: «В мереживі...» То це та сама книжка! Оце несподіванка. – От тобі й маєш! Ніколи не думав, що Людмила вже встигла її роздобути...
Ірнеріо відсахується від книжки. – Це не Людмилина. Мені цього паскудства не треба. Я думав, їх уже зовсім не лишилося.
– А що таке? Чия вона? Про що це ти?
Ірнеріо гидливо бере книжку двома пальцями, іде до дверей на другому кінці кімнати, відчиняє їх, кидає книжку через поріг. Ти йдеш за ним, зазираєш у темний прикомірок, бачиш там стіл з друкарською машинкою, магнітофон, словники, грубу папку з паперами. Береш із папки аркуш, що служить наче титульною сторінкою, виносиш його на світло. На ньому написано: «Переклад Гермеса Марани».
Ти стоїш, наче громом прибитий. Коли ти читав Маранині листи, між рядками тобі раз по раз ввижалася Людмила... Ти пояснював це тим, що просто не можеш про неї не думати, і вважав це за доказ своєї закоханости. А тепер ти натрапив на його сліди не де, як у Людмили вдома. Може це якась мана, якесь наслання? Ба ні, з самого початку ти нутром відчував, що між ними є якийсь зв’язок... Ревність, що досі була для тебе наче гра з самим собою, тепер захоплює тебе з головою. І не тільки ревність: підозра, недовіра, відчуття, що в житті не варто покладатись ні на що й ні на кого... Ота погоня за недочитаною книжкою, яку ви розпочали удвох із Читачкою і яка саме тому викликала в тебе такий захват і збудження, перетворилася в погоню за Читачкою, яка ховається від тебе в дедалі густіших хащах загадок, хитрощів, прикидів.
– Але... до чого тут Марана? – питаєш ти. – Він що, тут живе?
Ірнеріо хитає головою. – Жив. Це вже в минулому. Він не повинен сюди більше повертатися. Правда, його життя надто густо замішане на фальші, і що про нього не скажи – усе буде неправда. В чому в чому, а в цьому він досяг великих успіхів. Книжки, що він сюди поприносив, на вигляд такі самі, як інші, та я зразу впізнаю їх, навіть здалеку. Їх не повинно тут бути – вся його писанина там, у прикомірку. Але сліди його присутности нема-нема та й появляються. Іноді в мене виникає підозра, що то він сам їх тут лишає: приходить нишком, коли нікого нема вдома, і знову щось підтасовує...
– Підтасовує?
– Ну... Людмила каже, що все, до чого він торкається, стає фальшивим, якщо тільки не було фальшиве з самого початку. Я знаю напевно, що якби я спробував зробити щось з його книжок, то мої твори стали б теж фальшиві, хоч зовні виглядали б, наче справжні...
– Нащо ж Людмила тримає його речі там, у прикомірку? Вона що, чекає, коли він повернеться?
– Коли він був тут, Людмила була нещаслива... Навіть читати перестала... А тоді вона втекла... Вона перша звідси пішла... А тоді забрався й він...
Хмари розвіюються. Можеш звести дух. На минулому поставлено хрест. – А якщо він знов тут з’явиться?
– То вона знову втече...
– Куди?
– Ну... Може в Швайцарію... Звідки мені знати...
– У неї що, хтось є – там, у Швайцарії? – Ти мимоволі згадуєш письменника з підзорною трубою.
– Є там дехто, але це вже зовсім інша історія... Старий детективщик...
– Сайлас Фленнері?
– Людмила казала, що коли Марана був уже зовсім переконав її, начебто різниця між правдою і фальшем – це просто один з наших забобонів, вона відчула потребу побачити когось, у кого книжки доспівають, мов гарбузи на огудині. Так вона казала...
Зненацька двері відчиняються. Заходить Людмила. Вона ставить на підлогу пакети з покупками, скидає пальто і кидає його на крісло: – Ух ти! Яка компанія! Вибачайте, що мусіли мене чекати!
Ви вдвох сидите і п’єте чай. Ірнеріо теж мав бути з вами, але його крісло порожнє.
– Він тільки що десь тут був. Куди він подівся?
– А, певно, пішов. Він приходить і йде без попередження.
– У тебе завжди так: хто хоче заходить, коли хоче йде?
– А що такого? Ти сам-то як сюди попав?
– Не я один! Тут таких багато!
– Це що? Сцена ревности?
– А я що, маю на це право?
– А ти думаєш в один прекрасний день дістати таке право? Коли так, то ліпше навіть не починати.
– Починати що?
Ти ставиш чашку на стіл, встаєш з крісла й сідаєш коло неї на дивані.
(Починати. Це ти сказала, Читачко. Та як визначити той момент, коли починається нова історія? Все-бо завжди починається задовго до того моменту, який звуть початком. Перший рядок першої сторінки будь- якого роману відсилає читача до чогось, що вже сталося десь поза книжкою. А, може, справжня історія – це та, що починається за десять або за сто сторінок після початку, а все, що перед тим, – усього-на-всього пролог. Життя особин людського роду – це мереживо тисячі ниток, і важко витягти з нього окрему ниточку пережитого, що мала б сенс окремо від решти. Тому, говорячи про зустріч двох людей, яка матиме вирішальне значення для них обох, треба мати на увазі, що кожний з них оплутаний густою сіттю фактів,
