словом, якщо не рахувати короткого, крізь зуби процідженого «привіт». Я стежив за кожнісіньким його рухом, щоб як слід усвідомити, що відбувається: хтось чужий займає моє місце, стає мною. Мої шпаки в клітці, стереоскоп, справжний уланський шолом, почеплений на гвіздку, – всі мої речі, яких я не зможу забрати з собою, лишалися йому, точніше, то мої зв’язки з речами, місцями, людьми ставали його, так само як я ось- ось мав стати ним, зайняти його місце серед речей і людей, присутніх у його житті.
Ота дівчина... – Хто вона, та дівчина? – запитав я і необачно простяг руку, щоб добути в нього з-за пазухи фотографію в різьблених дерев’яних рамцях. Ця дівчина була несхожа на тутешніх, що всі як одна круглолиці, з солом’яно-жовтими косами. І тут я подумав про Бріґду. Наче спалах блискавки в мене перед очима замиготіли картини: Бріґда і Понко танцюють разом на празнику святого Тадея, Бріґда церує Понко його вовняні рукавиці, Понко дарує Бріґді куницю, впійману
«На незабудь від Звіди Озкарт» – устиг я прочитати на портреті. – Хто така Звіда Озкарт? – запитав я, і ледве встиг ухилитися від кулака, срямованого мені в лице. І от уже я сам кинувся на Понко з стиснутими кулаками, і ми покотились по дощатому помості, силкуючись викрутити один одному руки, садонути коліном чи заїхати кулаком під ребро.
Понко був широкий у кості, його руки та ноги тузали мене різко й дошкульно, його волосся, за яке я пробував схопитися, щоб повалити супротивника на спину, виявилося жорстким, немов собача шерсть. І поки ми билися й обвивалися один навколо одного, як борці на рингу, мені здавалося, наче в цій боротьбі ми зазнаємо перетворення, і коли врешті зведемося на ноги – він буде мною, а я ним. Та може це враження з’явилося у мене тільки-но тепер? Може це не моє, а твоє враження, Читачу? А може, було якраз навпаки: коли я бився з ним, я боронив себе й своє минуле, яке я ладен був знищити, щоб тільки не віддати його в руки Понко. І Бріґду – я ладен був убити її, щоб тільки вона не дісталася йому. Я раніше й гадки не мав, що я в неї закоханий, та й тепер я так не гадаю. Тільки одного разу щось було між нами: коли ми з нею борикались – як оце тепер я з Понко – і кусали одне одного на купі торфу за піччю. І мені здалося, що вже тоді я змагався за неї з прийшлим Понко, змагався з ним за Бріґду і Звіду одночасно, що вже тоді я пробував вирвати щось із свого минулого, аби тільки це щось не дісталося супротивникові, – мені самому, але вже новому, з волоссям, мов собача шерсть. А може, вже тоді я пробував вихопити з минулого, яке належало тому чужому мені, якусь таємницю, щоб доточити її до свого власного минулого або майбутнього.
Читаючи ці сторінки, ти, певно, уявляєш собі шалене зіткнення, глухі, важкі вдари, що наражаються на люту й дошкульну відплату. Ти відчуваєш тілесну натугу, що нею пронизане взаємодіяння власного тіла з тілом іншого, ту натугу, яка збирає в один кулак безформну масу сил та почуттів і повертає їх супроти дзеркального образу, що відбивається в постаті супротивника. А проте твої враження від прочитаного – бляклі й невиразні супроти моїх вражень від пережитого. Правда, я сам, коли навалювався грудьми на груди Понко або опирався його намаганням заламати мені руку за спину, відчуваю зовсім не те, що мав би відчувати, не ті відчуття, що допомогли б мені ствердити моє право на предмет нашої боротьби, – на любовне володіння Брігдою, на пружну повноту цього дівочого тіла, що так не схоже на тверде кістляве тіло Понко, а також на любовне володіння Звідою, на її терпку ніжність, яку я пробував собі уявити. Ми боролися за володіння тою дівчиною, що я ось-ось мав її втратити, і тою, що існувала для мене як безплотне засклене зображення на фотографії. У плетиві чоловічих рук і ніг, таких однакових у своєму протистоянні, я намагався побачити ці примарні жіночі образи, що розчиняються в своїй непримиренній несхожості. І водночас я старався вдарити себе самого, іншого мене, що прийшов зайняти моє місце в домі, – мене, який ще більше я, ніж я сам, і якого я хочу видерти з рук того другого, іншого. Але щоразу я натикаюся на відсторонено-чужого іншого, так ніби він уже зайняв і моє, і всяке інше місце, стерши мене з лиця землі.
І коли я рвучко відштовхнувся від супротивника і поволі, опираючись руками об поміст, звівся на ноги, увесь світ здавався мені чужим. Чужою сталася моя кімната, моя торба з манатками, краєвид із невеличкого вікна. Я боявся, що більше не зможу встановити тривкий зв’язок ні з чим і ні з ким. Мені схотілося піти знайти Бріґду, але я не знав, для чого: що я скажу їй, що зроблю, і що я хочу, щоб вона сказала чи зробила. Я йшов до Бріґди, думаючи про Звіду: мене манила дволика постать Бріґди-Звіди, і сам я був дволикий, коли повернувся спиною до Понко й пішов геть, марно пробуючи слиною змити з вельветової куртки пляму крови – його або моєї, з моїх розбитих губ або з його роз’юшеного носа.
Дволикий, я бачив і чув, як за дверима бенкетної зали стоїть пан Кавдерер, як він рукою креслить у повітрі широке півколо і каже: – І там я побачив їх, Кавні та Пітто, одному було двадцять два, а другому – двадцять чотири. А в грудях у них – суцільна рана. Стріляли шротом, як на вовків.
– Коли ж це трапилося? – питає дядько. – Ми й не знали.
– Перед тим, як рушати в дорогу, ми якраз справляли дев’ятини...
– А ми-то думали, там уже все вляглося, між вами й Озкартами. Думали, по стількох роках ви вже поставили хрест на ваших проклятих чварах.
Пан Кавдерер мовчав, уперши в порожнечу свої безвії очі. На його жовтому, немовби з ґутаперчі, обличчі не здригався жоден мускул. – Між Озкартами і Кавдерерами мир буває тільки в перервах між похоронами. А хрест ми поставили на могилі наших мертвих, і на хресті написано: «Їх убили Озкарти».
– А ви що, не такі самі? – кинув Бронко, в якого завжди свербить на язику.
– Озкарти теж пишуть на своїх могилах: «Їх убили Кавдерери». – А тоді, пригладивши пальцем вуса: – Тут Понко буде нарешті в безпеці.
Моя мати сплеснула руками і сказала: – Діво пресвята, а як же наш Ґрізві? Щоб вони, бува, й йому чого не заподіяли!
Пан Кавдерер махнув головою, не дивлячись їй у вічі: – Він не Кавдерер! Це ми в небезпеці, день і ніч!
Двері розчинилися. На подвір’ї в холодному скляному повітрі клубочилася пара від теплої конячої сечі. Дворовий хлопчак просунув у двері розчервоніле обличчя й оголосив: – Коляска готова!
– Ґрізві! Ти де? Давай хутчіш! – загукав дядько.
Я зробив крок уперед, до пана Кавдерера, який застібав ґудзики своєї плюшової шинелі.
ІІІ
Використання ножика до паперу справляє велику приємність для слуху, зору й дотику, а головне – дає певне інтелектуальне задоволення. Поступові в читанні передує рішучий жест, який розтинає неподатливу матерію книжки й відкриває доступ до її нематеріяльного єства. Входячи внизу помежи сторінками, лезо наполегливо просувається догори, лишаючи за собою довгу вузьку щілину вздовж берега книжки, низкою плавних ріжучих рухів перерубує одне за одним волоконця паперу. Веселим і привітним поскрипуванням
