цією книжкою як благенькою приключкою і подзвониш до неї, щоб запитати, сподобалось їй чи ні, щоб сказати, скільки сторінок ти прочитав або не прочитав, щоб умовитися з нею про побачення...
Хто ти, Читачу, скільки тобі років, який є твій цивільний стан, яка професія і скільки ти заробляєш – питати про це було б неввічливо. Це твої особисті справи, розбирайся з ними сам. Що важливо, то це той стан душі, із яким ти в затишку свого дому пробуєш віднайти абсолютний спокій, щоб можна було з головою поринути в читання. Ти простягаєш ноги, тоді підбираєш їх під себе, тоді знову випростовуєш. Але сьогодні щось не так, як було вчора. Ти більше не самотній у своєму читанні: Ти думаєш про Читачку, яка в цю мить теж розгортає книжку, і поряд із романом, який можна прочитати, вимальовуються обриси роману, який можна пережити, – можливого продовження твоїх стосунків із нею, чи то пак можливого початку цих стосунків. От як сильно ти змінився від учора – ти, який завжди стверджував, що книжка, річ солідна й певна, яка завжди там де ти її поклав і якою можна втішатися без ніякого ризику, є далеко цінніша за всякий там життєвий досвід, завжди скоробіжний, мінливий, суперечливий. Отже, книжка стала інструментом, посередником у спілкуванні, місцем зустрічі? Що ж, це не означає, що читання стане менш захопливе. Може, якраз навпаки, сила його впливу навіть збільшиться .
У цього примірника – нерозрізані сторінки. Це перша перепона, що протиставляється твоєму нетерпінню. Озброївшись ножиком до паперу, ти почишаєш проникати в таємниці книги. Рішучим змахом руки ти вганяєш ножа між титульною карткою і початком першого розділу. І тут...
І тут ти з перших рядків бачиш, що роман, який ти тримаєш у руках, не має нічого спільного з тим, який ти читав учора.
НЕПОДАЛІК ОД ХУТОРА МАЛЬБОРК
Запах смаженого витає над розгорнутими сторінками, а як бути точним, запах засмажки, цибуляної засмажки. Ще трохи чути паленим: синюваті прожилки, якими помережана цибуля, на вогні робляться брунатні, а тоді темно-коричневі, особливо бережок, краєчок кожного з дрібно покришених шматочків цибулі чорніє перше, ніж встигає зарум’янитись – то цибуляний сік, обвуглюючись, міниться химерною палітрою кольорів та запахів. Та усе перебиває густий дух олії, яка кипить на сковороді з легеньким шкварчанням. Ріпакової олії, уточнює автор. Він узагалі описує все дуже точно – і всю номенклатуру наявних предметів, і враження, яке ці предмети справляють, і всі ті страви, що готуються на фаєрках кухонної плити у відповідному, саме для них призначеному й докладно поіменованому посуді: те на сковороді, те на жаровні, а те в казанку або ще в чомусь, і маніпуляції, що вимагаються для їх приготування: щось там викачати в борошні, збити яйця, покраяти огірок на тоненькі плястерки, нашпигувати курку, нарихтовану для печені, шматочками сала. Тут усе дуже конкретне й опукле – видно, автор добре знає, про що пише. В кожному разі, саме таке враження в тебе складається, хоча в тексті йдеться про химерні чужоземні страви, яких ти ніколи не куштував, ба й чути про них не чув – такі химерні, що й назви їх перекладач не знав як перекласти, а тому лишив як є. І читаючи про те, як парує і булькає «скоблениця», ти ладен присягтися, що таке їстиво справді існує, ти виразно вчуваєш його смак, – хоча в тексті про смак ані слова. Скоблениця видається тобі трохи кислуватою, може тому, що сама назва з її химерним звучанням і викликані нею дивні асоціяції віддають якоюсь кислинкою, а може тому, що в розгорнутій перед тобою симфонії запахів, смаків та слів була б до ладу кислувата нотка.
Бріґда обкачує покраяне м’ясо в замішаному на жовтках тісті, і її дебелі рожеві руки, поцятковані золотистим ластовинням, густо вкрилися білим борошняним пилом та налиплими шматочками сирого м’яса. Щоразу, коли Бріґда подається вперед над мармуровою поверхнею столу, її спідниця ззаду трохи задирається й оголює западинки ззаду під коліном, де біла-білісінька шкіра переорана тонкою синьою жилкою. Персонажі оживають, обростаючи плоттю тонко примічених деталей і жестів, образи наповнюються фразами й уривками розмов. От наприклад старий Ґундер каже: «Від оцьої, чей, уже не поскачеш, як від торішньої» – і по кількох рядках ти розумієш, що йдеться про червону паприку. «Куди тобі скакати, як із тебе вже порох сиплеться!» – відказує тітка Уґурда, а водночас дерев’яною ложкою зачерпує з казанка юшки і, скуштувавши на смак, додає щипку кориці.
Ти щомиті виявляєш нових і нових персонажів. Не знати скільки їх з’юрмилося в цій нашій неосяжній куховарні – лічити не перелічити. У нас у Кудживі народу завжди стільки, що й не провернутися. Одні приходять, інші йдуть. Як починаєш рахувати – все збиваєшся, бо залежно від обставин тих самих персонажів кличуть по-різному: хресним ім’ям, прізвиськом, прізвищем або й по-батькові, а часто – всілякими означеннями, як-от «Янова вдовиця» чи «помічник торговця кукурудзою». Та імена не мають значення. Що важливо, то це зовнішні деталі, так опукло зображені в романі: обкусані нігті Бронко, пушок на щоках у Бріґди, а також жести, рухи тіла, все те начиння і причандалля, яким орудує котрийсь персонаж: молоточок відбивати м’ясо, друшляк на салату, маслорізка тощо. Цими штрихами зарисовано усі портрети. Ти пізнаєш героя через призму жестів і предметів, так наче маслорізка остаточно і безповоротно визначила вдачу й долю того, хто в першому розділі зображений із маслорізкою в руках, наче щоразу, коли цей герой зустрінеться тобі на сторінках роману, ти, Читачу, ладен будеш вигукнути: «А, це той самий, з маслорізкою!», зобов’язуючи автора приписувати персонажеві учинки та пригоди, що були б суголосні з основоположним фактом володіння маслорізкою.
Наша куховарня в Кудживі, здавалося, створена саме для того, щоб тут повсякчас крутилася купа народу, – кожен з наміром зготувати собі щось їстівного: той лущить сочевицю, той маринує линів, всі щось готують, приправляють чи їдять, одні заходять, інші виходять, і так від світанку до пізньої ночі. Того ранку я спустився вниз на кухню, ще й на світ не благословилося, а там уже вирувала робота. То був особливий день: напередодні ввечері приїхав пан Кавдерер із своїм сином, а тепер ось уже їхав, – і забирав мене з собою. Це вперше я од’їжджав з дому – цілий сезон аж до жнив я повинен був провести в садибі пана Кавдерера, в провінції Петкво, щоб опанувати закуплені в Бельгії нові сушильні машини. А тим часом Понко, наймолодший з Кавдерерів, буде жити в нас і вчитися, як щепити горобину.
Цього ранку звичні звуки й запахи рідного дому настирливо рояться круг мене, мовби спішать попрощатися. Усе, що я досі бачив і знав, скоро буде для мене втрачене – надовго, так надовго, що коли я повернуся, тут уже нічого не залишиться по-старому, та й я сам буду вже інакший. Тому, прощаючись, я прощався назавжди: з куховарнею, з домом, з кнедликами тітки Уґурди. Тому те враження наочности й дотикальности всього і вся, яке ти отримав із перших же рядків, криє в собі також і почуття втрати, запаморочення, спричиненого крахом усього життєвого ладу. Ти й сам завважив це ще з самого початку – такий уважний читач, як ти, не міг цього не помітити. Смакуючи філігранно виписані деталі, ти відчував, що так направду не можеш схопити ні одного образу – всі вони вислизають у тебе між пальцями. Може, це через переклад, думав ти – він наче й точний, але все ж не віддає тої живої, повнокровної реальности, якою, мабуть, сочилися слова та фрази, коли звучали мовою оригіналу, – хай яка вона там, ця мова. Кожна фраза, здавалося, покликана передати нерозривність мого зв’язку з Кудживою, а водночас і жаль, навіяний утратою. Мало того – може, ти цього не й зауважив, та як застановишся, то збагнеш, що усе саме так, – кожна фраза штовхає, жене мене з дому назустріч незвіданому, спонукує перегорнути сторінку, залишити позаду кислуватий запах
З Понкової дорожньої торби на мить показався портрет якоїсь дівчини з коротко стриженим чорним волоссям і продовгастим обличчям, але власник одразу ж спохватився й заховав його за пазуху робочої брезентової блюзи. У кімнаті під голуб’ятнею, що досі була моєю, а тепер буде його, Понко розпаковував свої манатки й розкладав їх по шухлядах, які я допіру вивільнив. Я мовчки дивився на нього, сидячи на своїй уже спакованій торбі, і механічно поправляв наплечний пасок, що весь поперекручувався. Ми не перекинулись ні
