– А валіза? – питаю я.
– Валізу забирай з собою. Тепер вона нам ні до чого. Сядеш на експрес об одинадцятій.
– Він же тут не зупиняється...
– Зупиниться. Іди на шостий перон. У сам кінець, аж до вантажної платформи. Маєш три хвилини.
– Але...
– Бігом, а то я буду змушений тебе заарештувати.
Наша організація могутня. В її руках і поліція, і залізниця. Я тягну валізу містком через колію, виходжу на шостий перон. Іду вздовж перону. Вдалині видніється товарна платформа, крізь туман і темряву проступають обриси залізничного переїзду. Комісар стоїть у дверях бару і проводжає мене поглядом. Експрес мчить на повній швидкості. Пригальмовує, спиняється, ховаючи мене від комісарових очей. Тоді рушає.
ІІ
Ти прочитав уже сторінок тридцять і не на жарт захопився. Та раптом ти зауважуєш: «Гм, ця фраза здається знайомою. І взагалі, у мене таке враження, що весь цей пасаж я десь уже читав». Все ясно: певні мотиви пронизують роман червоною ниткою, текст сплетений з повторів, у яких віддзеркалюється круговерть часу. Такий читач, як ти, не ловить ґав і помічає всі ці хитрощі, всі ці письменницькі штучки – ти бачиш авторові задуми, як на долоні. Та все ж, ти трохи розчарований. Тільки-но ти по-справжньому втягнувся, як автор вирішив козирнути цим заїждженим фокусом – слово до слова повторити цілий абзац. Абзац, кажеш? Та тут повторюється щонайменше сторінка, візьми порівняй – він не змінив ані коми. А наступна сторінка? Те саме – слово в слово те саме, що ти вже читав.
Хвилиночку. Поглянь-но на номер сторінки. Хай йому чорт! Та ж після 32-ї іде 17-а! Ти гадав, що це така мудрована манера письма, – а це просто-на-просто типографський брак: ті самі сторінки зброшуровані два рази. Під час брошурування сталася накладка: книжка, як відомо, друкується великими аркушами, по шістнадцять сторінок на кожному, а потім ці аркуші складають увосьмеро – в зошити. Далі зошити брошурують – зшивають докупи й оправляють – і могло статися, що під одну оправу потрапило два однакові зошити. Такі випадки бувають досить часто. Ти гарячково гортаєш книжку, щоб знайти сторінку 33, якщо вона взагалі там є. Два однакові зошити – це не така вже й непоправна вада. Непоправною вона стає тоді, коли одного з зошитів немає взагалі. Може, він потрапив до іншого примірника, в якому цей зошит буде зброшурований два рази, а того іншого – бракуватиме. Хай там що, а тебе кортить читати далі. Ти знати нічого не хочеш – ти дочитав до найцікавішого, тут не можна пропускати ні рядочка.
Ось і знову сторінка 31, 32... А далі? Далі – та сама сторінка 17, вже втретє! Що ж це за книженцію ти викупив? Вона що, вся складена з тих самих зошитів? Знов і знов ті самі тридцять дві сторінки!
Ти жбурляєш книжку на підлогу. Якби твоя воля, ти викинув би її з вікна, дарма що воно зачинене. Ти пропхав би її крізь тонкі леза опущених жалюзів, що розкришили б на триння цей недоладний жмут паперу, – і фрази, слова, морфеми та фонеми так і порснули б на всі боки, щоб ніколи більше не сполучитися в речення. Швиргонув би просто в вікно, розбивши шибу, а якщо шиба з небиткого скла – тим краще, ти розмазав би її по склу, розтер на фотони, на хвильові коливання, на поляризоване випромінювання. Ти пропхав би її крізь стіну, щоб книжка, роздробившись на молекули й атоми, просоталася поміж атомами армованого бетону, щоб вона розпалася на електрони, нейтрони, нейтрино та інші, ще менші частинки. Ти загнав би її в телефонні дроти, щоб вона перетворилася на електричні імпульси, на потік інформації, скаламученої шумом і тріскотнявою перешкод, – і розсіялася в бурхливому вирі ентропії. Тобі так і кортить замахнутися й викинути її з помешкання, з дому, з кварталу, за межу міста і району, за кордон, поза обшар спільного ринку, західної цивілізації, континентальної платформи, з атмосфери, з біосфери, з стратосфери, з гравітаційного поля, з сонячної системи, з галактики, із скупчення галактик, щоб нарешті закинути її за ту границю, якої досяг всесвіт у своєму безнастанному розширенні, туди, де ще нема ні простору, ні часу, де вона поринула б не просто в небуття, а в царину того, чого ніколи не було й не буде, розчинилася б ув абсолютній, гарантованій, незаперечній негації. Ти зробив би з нею те, на що вона заслуговує, не більше й не менше.
Ба ні: ти підносиш її з підлоги, обтираєш із неї пилюку, – завтра ти понесеш її в книгарню, щоб обміняти. Ми знаємо, що ти людина досить імпульсивна, але навчився тримати себе в руках. Тебе найгірше дратує те, що ти мусиш терпіти над собою владу випадковостей, жеребу, лотереї, що людські справи так часто стають жертвою неуважности, недбалости, неточности – чи то твоєї, чи то чужої. В таких випадках тебе опановує гарячкове бажання направити згубні наслідки цих свавільних або неуважливих вчинків і відновити правильний порядок речей. Ти чекаєш не дочекаєшся тої хвилини, коли в тебе в руках опиниться новий, не бракований примірник книжки, яку ти вже почав читати. Ти кинувся б до книгарні просто зараз, якби не те, що всі крамниці вже давно позачинялися. Доведеться чекати до завтра.
Усю ніч ти – наче на голках. Сон плине каламутним, переривчастим потоком і скидається на читання роману. Сновидіння здаються тобі повторенням одного-єдиного, завжди того самого сну. Ти борешся із снами, як дехто бореться з життям, позбавленим сенсу й форми, ти шукаєш у снах правильної дороги, яка неодмінно повинна десь бути. Так буває, коли починаєш читати книжку і ще не знаєш, у який бік вона тебе попровадить. Ти хотів би створити навколо себе абстрактний, абсолютний простір і час, в якому ти міг би рухатись незмінною, чітко окресленою траєкторією. Та коли здається, що мети врешті досягнуто, ти помічаєш: на ділі ти недвижний, скований, змушений розпочинати усе спочатку.
Навзавтра, тільки но випала вільна хвилинка, ти біжиш у книгарню, заходиш, тримаючи в руці вже розгорнуту книжку і показуючи пальцем на 32 сторінку, так ніби цього вже досить, щоб причина твого візиту зробилась очевидною. – Ви знаєте, що ви мені продали... Ось, погляньте... Тільки-но я по-справжньому втягнувся, як маєш тобі...
Книгар анітрохи не знітився. – А, і в вас те саме? Тут уже приходили скаржитися. Оце сьогодні вранці я одержав листа з видавництва. Бачите? «Під час розповсюдження останніх новинок нашого каталогу виявилося, що частина тиражу книжки «Якщо подорожній одної зимової ночі» Італо Кальвіно є бракована і повинна бути вилучена з обігу. Через недогляд брошурувальників віддруковані аркуші згаданого роману були перемішані з аркушами іншого видання, польського роману «Недалеко від хутора Мальборк» Таціо Базакбаля. Видавництво прохає вибачення за прикрий недогляд і зробить усе можливе, щоб замінити браковані примірнки в якомога коротший термін» і так далі. Ну і скажіть мені, хіба я, бідний книгар, повинен потерпати через чужу халатність? Ми тут із самого ранку морочимося. Мусили переглянути цих «Подорожніх» по одному, книжку за книжкою. Слава богу, там не всі були зіпсовані, так що можу зразу поміняти ваш бракований примірник на новий, уже без ніякого ґанджу.
Хвилиночку. Зосередься. Розклади по поличках усі ті відомості, що посипались на тебе, мов з відра. Польський роман. Значить те, що ти був узявся читати, ще й так захоплено, – зовсім не те, що ти думав, а польський роман. Цю книжку тобі й треба зараз роздобути. Не дай себе обкрутити. Поясни чітко, що й до чого. – Ні-ні, розумієте, щодо цього Кальвіно, – мені на ньому зовсім не розходиться. Я вже почав був читати
