собою кожен свою валізу. Ніхто б нічого не помітив: я лишився б із його валізою, а він забрав би мою.
Досконалий план, такий досконалий, що вистачило дурнички, щоб звести усе нанівець. І от я сиджу тут і не знаю, що робити. Останній подорожній, що дожидає незнати чого на цьому вокзалі, який до самого ранку вже не прийме ні не виправить у дорогу жодного поїзда. О цій порі маленьке провінційне містечко давно замкнулося у свою шкаралупу. У вокзальному барі лишилися тільки місцеві, що всі між собою як не приятелі, то знайомі. Їм нема ніякого діла до вокзалу й поїздів, та вони все одно присунули сюди через темний майдан. Може, просто, всі інші бари давно позачинялися? А може, їх принадив той особливий шарм, якого ще не втратили провінційні вокзали, той дух новизни, що завжди тут витає? А може, їм пригадався той час, коли вокзал був єдиною точкою дотику між їх маленьким світом і світом великим?
Правду кажучи, провінційних містечок давно вже нема, а може ніколи й не було: кожний пункт миттєве сполучається з кожним іншим, і почуття ізоляції можна дізнати хіба що по дорозі з одного пункту в другий, поки ти ще не перебуваєш, власне кажучи, ні там, ні тут. Отак і я сиджу в цьому барі, не будучи, по суті, ні тут, ні там: тутешні бачать у мені чужого, хоча б тому, що я дивлюся на на них як на тутешніх і завидую їм. Так, завидую. Я спостерігаю за життям цього пересічного містечка в цей звичайнісінький, нічим не примітний вечір і усвідомлюю, що сам я хтозна як надовго позбавлений таких-от звичайнісіньких вечорів. Я думаю про тисячі містечок, таких як це, про сотні тисяч залитих світлом ресторанчиків і кафе, де сидять люди і мирно споглядають, як на землю падає вечірня темрява, і в головах у них не рояться такі думки, як-от у мене. Мабуть, вони думають про щось своє, про щось, можливо, зовсім незавидне, але в цю мить я ладен помінятися думками з першим-ліпшим із них. Взяти хоча б одного з тих юнаків, які оце підходять до власників крамниць і барів, закликаючи їх підписатись під петицією до Міської ради про податок на неонові вивіски, – тепер вони саме читають її барменові.
У романі чуються уривки розмов, приточені, здається, тільки для того, щоб наочніше зобразити повсякденне життя провінційного містечка. – А ти, Армі, вже підписалася? – питає хтось у жінки, що повернута до мене спиною: довге пальто, оторочене смушком, одвислий хлястик, високий комір, цівка диму піднімається від її пальців і в’ється навколо ніжки келиха. – А хто вам сказав, що я збираюся вішати в себе в крамниці неонову вивіску? – відказує вона. – Якщо місто хоче заощадити на ліхтарях, то я, скажу вам, ані не гадаю освітлювати вулиці своїм коштом! Де моя галантерея, всі й так знають. Мені що: опустила віконниці, і все, а кому темно на дворі – то добраніч, пора спати!
– Саме тому ти й повинна підписатися, – переконують її. Вони з нею на ти. Тут усі одне з одним на ти. Балакають тутешньою говіркою. Ці люди звикли бачитися щодня вже хтозна скільки років, і кожна їх розмова – це продовженням давніх розмов. Починаються жарти, часом ущипливі. – Ти признавайся, тобі ж воно й на руку, що темно, – ніхто й не побачить, хто там до тебе шастає! Ану, що за клієнти ходять до тебе чорним ходом?
Голоси зливаються в невиразний гомін, з якого раз по раз виринають слова або фрази, важливі для подальшого розвитку сюжету. Щоб книжка читалася як має бути, ти повинен примічати не тільки гомін, а й те, що за ним приховане, хоча цього останнього ти (як, зрештою, і я) не годен уловити. Читаючи, треба бути водночас і розвіяно-замріяним, і уважно-зосередженим, як от я, що сиджу й задумливо слухаю цей гомін, поклавши лікоть на прилавок бару і підперши кулаком щоку. І якщо з туману й темряви роману поволі проступають окремі людські постаті, то це для того, щоб ти, читачу, уявив собі обличчя, яких ніколи перед тим не бачив, хоча, здається, бачив їх тисячі разів. Ми в містечку, на вулицях якого трапляються усе одні й ті самі люди. Їх лиця несуть на собі тягар звичности, і цей тягар тяжіє також і над тими, хто (як, наприклад, я) прибув сюди вперше в житті, а проте розуміє: таких облич – тисячі, ті самі риси тисячі разів вимальовувались або розпливались у дзеркалах бару, і кожного-кожнісінького вечора на цих обличчях застигають або м’якнуть такі самі вирази. Ця жінка була, напевно, першою красунею в містечку. Ще й тепер, коли я дивлюсь на неї поглядом стороннього, вона здається нівроку привабливою. Та тільки-но я пробую поглянути на неї очима інших завсідників бару, як на її чоло лягає поволока втоми. Може це тінь од їхньої втоми (чи од моєї, чи од твоєї)? Вони знають її ще з тих часів, як вона була дівчинкою, знають, хто вона, що вона й чим вона дише. Може, хтось із них колись упадав коло неї, але що там згадувати, було та спливло. Словом, її образ губиться і блякне під густим шаром інших образів, і цей багаж спогадів, чужих спогадів, що наче дим витають у світлі лямп, не дає мені дивитися на неї так, як дивляться на людину, побачену вперше в житті.
Здається, головне заняття відвідачів бару – битися об заклад. От, один з них каже: Ану, давайте в заклад, хто перший сьогодні заявиться – доктор Марне чи комісар Ґорін? А другий: А хто вгадає, що зробить наш доктор Марне, щоб не наткнутись на свою колишню половинку: піде грати в міні-більярд чи сяде заповнювати спортлото?
У моєму становищі годі що-небудь передбачати: я не можу сказати, що трапиться зі мною в наступні півгодини. Взагалі, я не можу навіть уявити собі життя, в якому завжди стається або те, або інше, і обидва варіянти наперед відомі, так що лишається тільки робити ставки.
– Не знаю, – кажу я тихо.
– Не знаєте – що? – питає вона.
Мені здається, що ця думка з тих, які можна й висловити, а не просто заховати там, де я ховаю всі свої думки, – висловити жінці, що сидить тут, поруч, за прилавком бару, – це та сама, що торгує галантереєю, і я давно вже хотів зав’язати з нею розмову. – У вас тут завжди – так?
– Ні, зовсім ні, – відповідає вона, і я знав, що саме так вона й відповість. Вона каже, що нічого й ніколи не можна передбачити, ні тут, ні де інде. Звісно, щовечора о цій порі доктор Марне зачиняє амбулаторію, а комісар Ґорін закінчує чергування в комісаріяті поліції, і обоє завжди прямують сюди. Хтось прийде раніше, хтось пізніше – але що з того?
– У кожному разі, ніхто, як бачу, не сумнівається, що доктор воліє не попадатись на очі колишній пані Марне? – кажу я.
– Колишня пані Марне – це я. – відказує вона. – Не вірте всьому, що балакають.
Тепер уся твоя увага, читачу, зосередилася на жінці. Уже кілька сторінок поспіль ти, чи я, чи, краще сказати, – автор ходить коло та навколо цієї жінки, присутньої так відчутно, але водночас незримо, і ти все ждеш, коли цей примарний жіночий образ набере плоті й крови – так само, як набирають плоті й крови всі жіночі образи на сторінках романів. І твоє, читачу, нетерпляче дожидання підштовхує автора до цеї жінки, і навіть я, що маю в голові зовсім інші клопоти, не вдержався, щоб не почати з нею розмову, яку треба буде перервати якомога скорше, – і піти, щезнути. Ти, звісно ж, хотів би дізнатися більше про те, яка вона з себе, але на друкованих сторінках проступають хіба що окремі деталі: її вид захований за цигарковим димом і густим волоссям, і важко сказати, що криється за гірким виразом її вуст, крім самої цієї гіркоти.
– А що балакають? – питаю я. – Я нічого такого не чув. Знаю тільки, що у вас галантерейна крамниця, без неонової вивіски. Але не знаю навіть, де.
Вона пояснює. Це крамниця з галантереєю, валізами й іншими дорожніми знадобами. Не на привокзальному майдані, а далі, в бічному провулку коло вантажної платформи, там де залізничний переїзд.
