і їх обкладинка почне жовкнути, береги візьмуться поволокою бруду, кутики палітурки позагинаються й пообшарпуються. Ба ні, ти завжди маєш надію натрапити на справжню новизну, щоб вона, якщо вже раз назвалася новою, лишалася новою повсякчас. Прочитавши тільки-но видану книжку, ти вмить заволодієш цією новизною і тобі вже ніколи не доведеться наздоганяти її у відчайній погоні. Може це саме та книжка? Хтозна. Погляньмо, як вона починається.
Ти, либонь, почав гортати книжку ще в книгарні. А може хотів, та не зміг, бо книжка була, наче лялечка, сповита целофановим коконом? Тепер ти в автобусі, сісти ніде, одною рукою ти тримаєшся за поруччя, а вільною рукою силкуєшся роздерти целофан, і рухи твої трохи мавп’ячі, мов у тої мавпи, що, повиснувши на пальмі, намагається обібрати шкуринку з банана. Та вважай-бо, ти штурхаєш ліктем сусідів, – попрохав би хоч вибачення.
А може, продавець не загортав твою покупку в целофан, а просто поклав її в поліетиленовий пакет. Це спрощує діло. Ти за кермом свого автомобіля, спинився на світлофорі, дістаєш книжку з пакета, здираєш з неї прозоре опаковання і починаєш читати перші рядки. І тут на тебе налітає шквал пронизливих гудків – уже зелене, а ти заблокував рух.
Ти за своїм робочим столом, книжка наче випадково затесалася поміж розкладені перед тобою папери, і от певної миті ти перекладаєш кілька папок з одного стосу на інший і бачиш перед собою її – книжку. Ти з розвіяним виглядом розгортаєш її, злягаєш ліктями на стіл, підпираєш голову кулаками, – збоку може здатися, що ти вивчаєш якийсь документ, а насправжки ти вчитуєшся в перші рядки роману. Трохи-потрохи ти відкидаєшся на спинку крісла, піднімаєш книжку перед собою, десь на рівень носа, завалюєш стілець на задні ніжки, висуваєш бічну шухляду столу, щоб покласти на неї ноги (коли читаєш, положення ніг дуже важливе), або випростовуєш ноги на столі, поверх занехаяних, непереглянутих паперів.
Чи ж тобі не здається, що це – вияв неповаги? Неповаги, звісно ж, не до своєї роботи (ніхто не береться оцінювати твої професійні якості, – я припускаю, що твої службові обов’язки органічно вписуються в так звану невиробничу сферу, яка становить левову частку національної та світової економіки), а до книжки. А що вже казати, коли ти – волею чи неволею – належиш до числа тих, для кого “працювати” значить “працювати по-справжньому”, виконувати – свідомо або мимоволі – щось може й не надто важливе, але хоч трохи корисне для когось іще, окрім тебе самого: тоді книжка, що її ти приніс на робоче місце немов амулет або талісман, буде для тебе повсякчасною спокусою, вона раз по раз, на коротку мить, відволікатиме тебе від головного об’єкта твоєї уваги: чи то від штампування перфокарт, чи то від каструль на плиті, чи то від важелів керування бульдозером, чи то від пацієнта, що з розпоротим черевом лежить на операційному столі.
Словом, краще б ти угамував свою цікавість і взявся до книжки, вже як прийдеш додому. Отепер – прошу дуже. Ти у себе в кімнаті, ніхто й ніщо тобі не заважає, ти розгортаєш книжку на першій сторінці, або ні, на останній, щоб першим ділом подивитися, скільки в ній сторінок. На щастя, книжка не надто довга. В наш час писати довгі романи – це нонсенс: час розбився на кусочки, і в нашому житті, в наших думках лишилися тільки уламки часу, що мчать кожен своєю траекторією і зникають, не лишаючи слідів. Неперервність часу можна віднайти тепер тільки в романах тої епохи, коли час уже не здавався застиглим і непорушним, але й не вибухнув іще, мов та бомба, – епохи, що тривала років сто, не більше.
Ти крутиш книжку в руках, перебігаєш очима анотацію ззаду на суперобкладинці й на одвороті, – та це все так, загальники, порожні фрази. Воно й краще: ніхто не докидатиме своїх п’яти копійок до того, що книжка повинна сказати тобі сам-на-сам. Ти маєш сам узяти від книжки своє, не важливо, багато чи мало. Звісно, такі-от оглядини, читання спершу того, що зверху, а тоді вже того, що всередині, – це частинка особливого задоволення, яке дає нова книжка. Проте, як і всяке попереднє, підготовче задоволення, воно не повинно тривати довше, ніж треба для того, щоб підвести тебе до повнішого й глибшого задоволення самою дією, – читанням книжки.
Отже, ти готовий прочитати перші рядки першої сторінки. Ти готуєшся з першої ж миті упізнати неповторну манеру авторового письма. Та ба. Не впізнаєш. А хоча, як добре поміркувати, хто сказав, що в цього автора є неповторна манера письма? Певніше навпаки, він з тих письменників, що невпізнанно міняються з кожною написаною книжкою. І саме завдяки цій перемінливості ми його й упізнаємо. Правда, цим разом він, здається, геть не схожий сам на себе, коли зважити, що він писав раніше. Ти розчарований? Поживемо – побачимо. Мабуть, попервах ти будеш трохи спантеличений. Так буває, коли стрічаєш людину, що уявлялася тобі зовсім інакшою, і ніяк не можеш погодити її вигляд із своїм уявленням. Але, перегортаючи сторінку за сторінкою, ти бачиш, що книжка читається й так, – хай чого ти там чекав од її автора, – що вона захоплює сама по собі. Як подумати, то так навіть ліпше. Неждано-негадано ти натрапив на щось, незнати що.ЯКЩО ПОДОРОЖНІЙ ОДНОЇ ЗИМОВОЇ НОЧІ
Дія роману починається на залізничному вокзалі. Пахкає, грюкає й сопе локомотив, пара, що виривається з-під поршнів, туманом заволікає заголовок, а клуби диму оповивають краєчок першого абзацу. Серед тяжкого залізничного духу невидимим потічком розливається запах вокзального буфету. Хтось стоїть і дивиться крізь мутне скло вітрини, тоді прочиняє скляні двері бару. Все як у тумані, наче дивишся на світ короткозорими очима чи, може, очі твої сльозяться од вугляного пилу. Сторінки книжки тьмаві, як шиби у вікнах старого поїзда, а на рядках і уступах тексту сірими пасмами осідає дим. Дощовий вечір. Чоловік заходить у бар, розпинає ґудзики на вогкому пальті, його усього обгортає парою. Чути, як свист локомотива віддаляється все далі й далі уздовж рейок, що, скільки бачить око, вилискують крапельками дощу.
Старий бармен запускає кавоварку, неначе машиніст, який дає гудок, і кавоварка, мов той паровоз, посвистує і бухає парою. Принаймні такий образ вимальовується з послідовности фраз у другому абзаці. В тому ж таки абзаці картярі, що сидять за столиками, притуливши до грудей складені віялом карти, озираються на прибульця, повертаючи в три заходи спершу шию, тоді плечі, а тоді стілець. Тим часом завсідники бару підносять до вуст чашки і дмухають на поверхню кави, ледь розтуливши губи й примруживши очі, або надсьорбують пиво з повної по вінця гальби, зосереджено пильнуючи, щоб ні крапля не перелилася через край. Кіт дугою вигинає спину, касирка з дзенькотом закриває касовий апарат. Всі ці деталі вказують на те, що йдеться про маленький провінційний вокзал, де кожного приїжджого відразу помічають.
Залізничні вокзали всі однакові. І дарма, що світло ліхтарів не сягає поза межі розпливчастого ореолу довкола ліхтарних стовпів – увесь цей краєвид ти знаєш як свої п’ять пальців. Тобі знайомий отой запах поїздів, що не розвіюється навіть після того, як усі поїзди давно поїхали, залізничний запах, яким пахне вокзал після того, як його покинув останній поїзд. Світло вокзальних ліхтарів, як і рядки, що ти читаєш в книжці, здається, слугує для того, щоб затемнювати, а не прояснювати невиразні обриси, півзаховані за поволокою туману й пітьми. Не минуло й дня, як я приїхав на цю станцію, – приїхав уперше в житті, – а враження таке, немовби все своє життя я провів саме тут, заходячи й виходячи з отого бару, переходячи від запахів перону до запаху вогкої тирси, якою посипано долівку в клозеті. Усе це змішується в один-єдиний запах – запах чекання, запах телефонних будок, у яких ти тільки й робиш, що видобуваєш із телефона- автомата незужиті жетони, бо номер, який ти накручуєш, не подає ознак життя.
Людина, що ходить туди-сюди між баром і телефонною будкою, – це я. Точніше сказати, ця людина зветься «я», і ти не знаєш тут нікого, окрім неї, так само як цей вокзал називається просто «вокзал», і поза ним немає нічого, крім телефонного дзвоника, який дзеленчить, не знаходячи відгуку, в темній кімнаті в якомусь далекому місті. Я вішаю слухавку, чекаю, поки металеве нутро автомата з брязком виплюне незужитий жетончик, і знову розчиняю скляні двері бару, прямуючи до прилавка, де в клубах пари сушаться навалені на купу чашки.
