– А чого це вас цікавить?
– Знаєте, я хотів би приїхати сюди раніше. Пройшовся б темною вулицею, побачив би світло у вашій крамниці, зайшов би на вогник, запитав би – чи не помогти вам опустити віконниці.
Вона сказала, що крамниця вже зачинена й віконниці опущені, але вона повинна ще вернутися туди, щоб зробити облік товару, і затримається допізна.
Люди в барі жартують і плескають одне одного по плечах. Один заклад хтось уже виграв: у приміщення зайшов доктор Марне.
– Комісар сьогодні спізнюється... З чого б це раптом?
Доктор заходить і широким жестом вітається з присутніми. Його очі не затримуються на жінці, та він, ясна річ, помічає незнайомця, який розмовляє з нею. Доктор іде в глибину бару, повернутий спиною до прилавка. Кидає монету в міні-більярд. Отут-то я, що мав би лишатися непоміченим, – був вивчений, сфотографований очима, від яких не сховаєшся, – очима, що не забувають нікого й нічого, пов’язаного з цією жінкою, предметом докторових ревнощів і душевних мук. Досить хоч раз побачити погляд цих очей, трохи шорсткий, трохи млосний, щоб зрозуміти: драма, що розігралася між доктором і його дружиною, далека від завершення. Він щовечора приходить сюди в бар, щоб дивитись на неї, щоб вередити стару рану, а може, щоб знати, хто сьогодні проводжатиме її додому. А вона, либонь, щовечора приходить у бар навмисне для того, щоб завдати йому болю, – а може, з надією, що він призвичаїться до болю, і біль стане для нього простою звичкою з отим присмаком порожнечі, який повсякчас учувається на її вустах та в її житті.
– Знаєте, чого б мені хотілося понад усе на світі? – кажу я, бо тепер уже нема іншого виходу, як вести розмову далі. – Повернути назусп’ять усі годинники.
Вона відповідає щось банальне: – Досить тільки пересунути стрілки. – Ні, я маю на увазі – силою думки, зосередившися, зупинити час і повернути його назад, – кажу я, хоча неясно: чи я справді кажу це, чи тільки хотів би сказати, чи, може, то автор так тлумачить ті уривки фраз, що я мурмочу. – Коли я приїхав сюди, то перше, що спало мені на гадку: може, мені таки вдалося зусиллям думки повернути час на сто вісімдесят градусів. І ось я на вокзалі, з якого вперше поїхав колись у світ, а тут усе лишилося таке самісіньке, як було, геть нічого не змінилося. Усі ті життя, що я міг би прожити, починаються тут. Тут – дівчина, що могла б стати, але не стала моєю дівчиною, з тими самими очима, тим самим волоссям...
Вона озирається, видно, глузуючи з мене. Я киваю на неї. Кутики її вуст ледь-ледь піднімаються, наче вона збирається усміхнутися, а тоді завмирають: може вона передумала, а може, тільки так і всміхається.
– Не знаю, чи це комплімент, але даймо, що так. І що ж далі?
– А далі – ось я, тут, тепер, із цією валізою.
Це вперше я згадав у розмові валізу, хоч вона ні на мить не йде мені з голови.
А вона: – Сьогодні – день квадратових валізок на коліщатах.
Я спокійний, незворушний. Питаю: – Що ви хочете сказати?
– Нині я саме продала одну валізку, точнісінько, як ваша.
– Кому продали?
– Якомусь приїжджому. Як і ви. Пішов просто на вокзал, на поїзд. З порожньою валізкою, допіро купленою. Достоту як ваша.
– Що ж тут дивного? Хіба ви не валізками торгуєте?
– Таких, як оця, тут ніхто не купує. Відколи я їх завезла, ще жодної не спродала. Не подобаються людям. Або не треба нікому. А може, у нас ще про такі не знають. Ця модель, певно, досить зручна.
– Тільки не для мене. Я от сиджу і думаю, як чудово я міг би провести сьогоднішний вечір, аж тут – бабах, згадую за цю махину, що я мушу волочити за собою. І вже мене як до землі прибило, нічого більше не хочеться.
– То чого ж ви не лишите її де-небудь?
– Може, в крамниці з валізками? – кажу.
– А чом би й ні? Одною більше, одною менше.
Вона встає з табурета, поправляє перед дзеркалом комір і пасок.
– Якщо за годинку-півтори я проходитиму десь поблизу і постукаю в віконницю – ви почуєте?
– Спробуйте.
Ні з ким не прощаючись, вона виходить надвір.
Доктор Марне кидає міні-більярд і прямує до бару. Хоче глянути мені в лице, почути ущипливі натяки завсідників, побачити адресовані йому глумливі посмішки. Та за столиками кожен заклопотаний своїм: вони роблять ставки, ставки на нього, і їм однаково, що він стоїть і слухає. Навколо веселощі, перешепти, поплескування по плечах. Хтось травить бородаті анекдоти, хтось пробує когось підколоти, але доктор Марне оточений незримою границею, якої ніхто не зважується переступати: не тільки тому, що Марне – медик, начальник санстанції чи щось таке, а й тому, що він хороша людина. А може тому, що він такий безталанний, а проте, несучи тягар своїх негод, лишається хорошою людиною.
– Комісар Ґорін сьогодні перебив усі ставки. Пізно як ніколи, – каже хтось, бо саме цієї миті до бару заходить комісар.
Зайшов. – Привіт товариству! – Підступив до мене, скинув поглядом на валізу, на газету в кишені, процідив крізь зуби: – Зенон Елейський, – і пішов до автомата з цигарками.
Мене хтось виказав? Чи, може, цей поліцейський працює на нас? Я прямую до автомата, наче теж хочу взяти пачку курива.
Він до мене: – Жана шльопнули. Мотай відсіля.
