той польський роман, і якось не хочеться кидати. У вас є ще цей Базакбаль – нормальний примірник?
– Воля ваша. Тут кілька хвилин тому приходила одна дівчина з такою самою проблемою і теж захотіла поміняти бракованого Кальвіно на цього поляка. Отам, на прилавку, лежать Базакбалі, – он же, на купі, просто в вас під носом. Візьміть собі.
– Але тут уже всі сторінки на місці?
– Що я вам можу сказати? Не хотілося б іще раз оконфузитися. Та коли поважні видавництва присилають нам таку халтуру, – тут уже ні в чім не можна мати певности. Як я сказав синьорині, так кажу й вам: Якщо й ця книжка виявиться не в порядку, я поверну вам гроші. Це все, що я можу зробити.
Синьорина, він кивнув тобі на синьорину. Вона стоїть між двома стелажами і щось шукає серед «Сучасної класики» видавництва «Penguin». Делікатно, але рішуче проводить пучкою по корінцях кольору неспілих баклажанів. Очі великі й бистрі, шкіра гладенька, трохи смаглява, волосся хвилясте, пишне й густе.
Отже, Читачка опинилася у полі твого зору або, краще сказати, в полі твоєї уваги, чи то пак ти сам потрапив у її магнітне поле, що притягає тебе з непереборною силою. Тепер, Читачу, не гай часу, ти маєш чудовий привід зав’язати з нею розмову. Для знайомства є всі передумови. Зберися з думками. Ти стільки всього читав, буде чим козирнути. Чого мнешся? Вперед.
– О, то ви також... цього поляка, ну певно, – белькочеш ти скоромовкою, – буває ж таке, почнеш читати, так мало того, що сторінки переплутані, а то ще й, виявляється, воно зовсім не те, що ти купляв, – чорт зна що, – мені сказали, що й ви так само, – от і я, знаєте? – раз уже почав, то, думаю, треба дочитати, – так що я лишив ту і взяв цю, – але ж це треба, який казус.
Ну... Можна було б трохи зв’язніше, але головну ідею ти висловив. Тепер її черга.
Вона всміхається. На щоках у неї ямочки. Вона подобається тобі дедалі більше.
Вона каже: – О, справді, деколи так хочеться прочитати щось гарне. А ця, спочатку – так собі, а потім почала мені подобатись... Така злюча була, як побачила, що там усі сторінки однакові. А тоді виявилося, це інший автор. Я з самого початку щось таке підозрювала – зовсім не той стиль. А це, виявляється, Базакбаль. Але він, мушу сказати, непогано пише, цей Базакбаль. Я перед тим нічого не читала з його книжок.
– Я теж, – кажеш ти, підбадьорено і підбадьорливо.
– Як на мене, в нього надто туманний стиль. Воно, взагалі-то, часто буває: почнеш читати роман і попервах ну нічогісінько не розумієш. Це добре, коли книжка інтригує, зацікавлює. Та якщо вже з перших сторінок там скрізь туман і все в тумані, то боюсь, поки туман розвіється, у читача й охота до читання пропаде.
Ти багатозначно схитуєш головою. – Атож, не виключено.
– Я волію читати романи, в яких уже з першої сторінки все чітко, ясно й усе на своїх поличках, – додає вона. – Мені якось відрадніше, коли я бачу, що речі є саме такі, а не інакші – і не має значення, які саме. Хай навіть ідеться про речі, що зовсім мене не хвилюють.
Ти з нею згодний? То скажи. – Отож бо то й є, саме такі книжки – їх і варто читати.
А вона: – А втім, я не заперечую, цей роман теж досить цікавий.
Давай же. Не можна, щоб розмова затухала. Говори що-небудь, аби говорити. – Ви любите читати романи? Так? Я теж, буває, почитую, хоча волію публіцистику... І це все, на що ти спромігся? А далі? Мовчиш? Приїхали! Що, важко запитати: «А це ви читали? А те? А що вам більше сподобалося, це чи те?» От і маєте на півгодини про що балакати.
Біда в тому, що романів, особливо іноземних, вона прочитала багато більше, ніж ти, і пам’ять у неї ого- го. Вона згадує якісь епізоди й питає тебе: А пам’ятаєте, що сказала Річардова тітка, коли... А ти завів був мову про цю книжку просто тому, що десь чув її назву й хотів удати, ніби читав її, – і от тепер мусиш вивертатися й обережно, щоб не посковзнутися на слизькому, лепетати щось вельми загальне: – Про мене, цей епізод надто розтягнутий, – або: – Мені сподобалося, в цьому є певна іронія. – А вона на це: – Справді, ви так гадаєте? Ніколи б не сказала... – і ти розумієш, що схибив. Ти починаєш говорити про якогось відомого письменника, бо читав одну, максимум дві його книжки, а вона з ходу починає перебирати всю його творчу спадщину, бо, видно, знає її на зубок. А як вона в чомусь і не впевнена, то тим гірше, бо тоді вона питається в тебе: – А отой знаменитий епізод з розрізаною фотографією – це було в тому романі, чи в тому? Завжди я їх плутаю... – Ти, бачачи її невпевненість, пробуєш вгадати. А вона: – Та ну! Що ви не кажете? Не може бути... – Що ж, тут ви обоє трохи стушувалися.
Безпечніше було б обмежитись на тому, що ти читав учора ввечері, на книжці, яку ви обоє тримаєте в руках і яка має компенсувати вам недавнє розчаровання. – Лишається тільки сподіватися, – кажеш ти, – що цим разом нам попався нормальний примірник, і в ньому всі сторінки на своєму місці, так що нам не доведеться кидати усе на півдорозі, як то буває, коли... – (Коли що? До чого ти це кажеш? Що ти верзеш?) – Словом, я гадаю, за другою спробою ми вже її дочитаємо, а дочитавши – лишимося задоволені.
– О, так, – відказує вона. Ти чув? Вона сказала: «О, так». Твоя черга закидати гачок.
– Маю надію, ми з вами ще побачимося. Я бачу, ви тут частенько буваєте, то може якось побалакаємо, обміняємося враженнями. – А вона відповідає. – З задоволенням.
Ти прекрасно знаєш, до чого ти гнеш, ти розкинув на неї невидиму сіть. – Вчора ми купили книжку Кальвіно, а виявилося, це Базакбаль. А тепер, чого доброго, виявиться, що цей Базакбаль – то насправжки Кальвіно. От сміху буде.
– Та боронь боже. Якщо так, ми подамо на видавництво в суд!
– Слухайте, а чого б нам не обмінятися телефонами? – (Ось до чого ти провадив, о Читачу, обвиваючись навколо неї, мов та гримуча змія, що заворожує жертву своїм торохкотанням!) – І коли виявиться, що в когось із нас бракований примірник, буде кого покликати на допомогу... Удвох маємо більше шансів зібрати повний комплект сторінок.
Ну ось, ти це сказав. Чи ж не природньо, що завдяки книжці між Читачем і Читачкою зароджується солідарність, спільність, зв’язок?
Можеш іти з книгарні, задоволений собою – ти, що твердив, ніби минули ті часи, коли від життя можна було сподіватися чогось хорошого. Тепер ти виношуєш на душі два бажання, кожне з яких сповнює тебе радісними надіями. Перше бажання пов’язане з книжкою, – ти хочеш нарешті продовжити перерване читання. Друге пов’язане з номером телефону, – ти хочеш знов почути то високе, то приглушене бреніння її голосу, коли вона відповідатиме на перший твій дзвінок. Це буде скоро, – може, вже завтра ти скористаєшся
