Кавоварки в вокзальних кафе не приховували й не приховують свого споріднення з локомотивами: давніші – з давніми паровиками, сучасніші – з новітніми електровозами. Я ходжу туди-сюди, кручуся, не знаходжу собі місця: я втрапив у пастку, в одну з тих позачасових пасток, що підступно чигають на кожному вокзалі. Вугляний пил усе ще висить у повітрі (дарма що вже багато років, як залізницю електрифіковано), і роман, що в ньому йдеться про вокзали та поїзди, не може не донести до читача цих курних пахощів. Ти прочитав ось уже кілька сторінок і мав би вже з’ясувати собі, чи отой вокзал, куди привіз мене запізнілий поїзд, належить до минувшини чи до теперішньости. А проте ріка слів далі плине сірою й безликою нічийною землею, де всі чуттєві орієнтири зведені до найменшого спільного знаменника. Вважай: це все, без сумніву, тільки для того, щоб зацікавити тебе, щоб ти й незчувся, як сам будеш утягнутий у розвиток сюжету, – це пастка. А може автор просто ще не вирішив (як, зрештою, і ти, читачу), чого ти більше хочеш: щоб я приїхав на старосвітську станцію, яка б створювала враження повороту в минуле, віднайдення давно утраченого часу, чи навпаки, щоб мерехтіння вогнів і мішанина звуків наповнили тебе відчуттям скороминущости життя і задоволенням від того, як тепер прийнято вважати, безмежно приємного факту, що ти – живий. Може це тільки мої очі, короткозорі чи запалені від куряви, бачать цей бар (або «вокзальний буфет», як його ще величають) розмито й туманно. Може насправжки він залитий світлом, яке ллється з трубчастих лямп кольору блискавки і, відбиваючись від дзеркал, переповнює собою всі проходи й закутки. І весь цей простір без тіней заполонює музика, – вона громом вибухає з могутньої колонки «Убий тишу», що вся аж дрижить від натуги. Міні-більярди та інші гральні автомати, як-от «іподром» чи «тир», – усі працюють без перепочинку. Кольорові хмарки плавають у прозорих глибинах телевізора і великого акваріюма з золотими рибками, що жваво грають у прямовисних струменях повітряних бульбашок. А в руці я тримаю не потертий, натоптаний портфель, а квадратову пластикову валізку, устатковану маленькими коліщатами, так що її можна тягти за собою за хромовану висувну ручку.
Ти, читачу, гадав, що тут, на пероні, мій погляд був прикутий до ажурних, наче алебарди, стрілок круглого вокзального годинника. Ти уявляв, як я марно силуюся повернути їх назусп’ять, щоб вони закрутились назад, заднім ходом пройшли через цвинтар давноминулих годин, що бездиханно спочивають у пантеоні циферблату. Але хто тобі сказав, що все саме так, не інакше? Цілком можливо, що цифри на білих металевих прямокутниках перегортаються в віконцях годинника, наче сторінки книжки: клац-клац – і ще одна хвилина падає на мене, мов ніж гільйотини. Зрештою, так чи так, а результат однаковий: у цьому лискучому, плинному світі моя рука, що стискає слухняний штурвал валізки на коліщатах, завжди виражатиме глибокий внутрішній спротив, так ніби цей нехитрий багаж тяжіє наді мною невдячним і виснажливим тягарем.
Мабуть мені прилучилося щось не те: помилкова адреса, затримка поїзда, не встиг на пересадку. Може, по прибутті я мав із кимсь зв’язатися, напевно, з приводу цієї валізи, що ніяк не йде мені з голови, – чи то тому, що боюся її згубити, а чи тому, що ніяк не трапиться нагода її збутися. Утім, можна з певністю сказати, що це не абиякий багаж, щоб можна було здати його в камеру схову чи навмисне забути його в почекальні. Дарма я дивлюсь на годинника: якщо хтось і ждав мене, то вже давно махнув рукою і пішов. Дарма я з безсилою злостю намагаюся повернути назусп’ять годинники й календарі в надії повернутися назад у ту хтознаколишню мить, коли сталося щось, що не повинно було статися. А що як на цьому вокзалі я повинен був зустріти когось, хто не мав тут ніякого іншого діла, крім як висісти з одного поїзда, щоб потім сісти в другий, – так само, як це мав би зробити й я.? І хтось із нас двох мав передати іншому щось важливе, наприклад, я мав би вручити йому цю валізу на коліщатах, яка досі зі мною і так дошкульно муляє мені руку? Якщо так, то єдине, що мені лишається, – це спробувати відновити втрачені зв’язки.
Я вже не раз, перемірявши кроками кафе, ставав у дверях, що виходять на невидимий майдан, – і щоразу натикався на стіну темряви, яка тіснила мене назад, у цей осяйний лімб, затиснутий між двома темними просторами: між плетивом залізних рейок і зануреним у морок містом. Вийшовши, куди ж я попрямую? Місто там, надворі, не має ще навіть імени, і ми ще не знаємо, чи лишиться воно поза романом, а чи вбере його без останку в свій чорнильний морок. Знаю тільки, що перший розділ ніяк не хоче відпустити мене з цеї станції – було б нерозсудливо не підождати тут, де мене можуть шукати, та й не варто ніде волочитися з цією непокладною валізою. Тому я знов і знов напихаю жетонами черево телефонного автомата, а він уперто випльовує їх назад. Я пхаю багато жетонів один по одному, мабуть, дзвонитиму в інше місто, а то й закордон: хтозна, де вони – ті, від кого я мав би дістати вказівки або й накази. Ясно одно: мене прислав сюди хтось інший. Я не схожий на того, хто приїхав за приватною справою чи полагоджує якісь там власні оборудки. Найпевніш, я просто виконавець, пішак у хитро закрученій партії, маленький гвинтик у величезному механізмі, такий маленький, що сиди й не витикайся. Ба й справді, передбачалося, що я зникну, не лишивши ніяких слідів, а я щохвилі лишаю по собі слід: і тоді, коли ні з ким не розмовляю, – бо здається, ніби я від когось ховаюсь або щось приховую, і тоді, коли розмовляю, – бо кожне сказане слово десь та й осяде, і згодом завжди може виринути звідтіля в лапках чи без лапок. Може саме тому автор нагромаджує припущення на припущення в довгих абзацах без діялогів, – щоб за олив’яною товщею густих і тьмяних слів я міг заховатися й непомітно зникнути.
Я з тих людей, що не привертають уваги, – безлика постать на безбарвному тлі, і якщо ти, читачу, не міг не вирізнити мене з-посеред інших пасажирів, що сходили з поїзда, а відтак невідступно стежиш за моїми переміщеннями поміж баром і телефонною будкою, то це тільки тому, що я називаюся «я», і це єдине, що про мене відомо. Однак цього вже досить, щоб ти був готовий вкласти в це незнайоме «я» часточку себе самого. Так само й автор: він не мав наміру нічого говорити од себе і вирішив назвати свого персонажа «я» тільки для того, щоб заховати його від читачевих очей, бо ж усяке інше ім’я чи означення було б далеко промовистіше, ніж цей голий займенник. А проте, коли він пише слово «я», йому хочеться вкласти в це «я» часточку себе самого, своїх справжніх чи вигаданих почуттів. Нема нічого простішого, ніж ототожнити себе зі мною. Поки що я поводжуся як подорожній, що не встиг пересісти на потрібний поїзд, а така ситуація знайома, либонь, кожному. Але те, що діється на самому початку роману, завжди пов’язане з чимось іще, що вже сталося чи тільки має статися, і саме в цьому й полягає ризик ототожнення зі мною – і для тебе, читача, і для нього, автора. І дарма, що зав’язка цього роману буденна, шаблонова, невиразна, словом, така собі – тим чорніша тінь загрози насувається на ту частинку вашого «я», яку ви так необачно вклали в «я» персонажа. Ви ж навіть не здогадуєтеся, що за минуле тягнеться за мною, наче та непокладна валізка, що мені так кортить її спекатись.
Позбутися валізи – це перше, що треба зробити, коли вже я хочу, щоб усе стало, як раніше – тобто перед тим, як сталося все те, що сталося потім. Саме це я й маю на увазі, коли кажу, що хотів би повернутися назад у часі – я хотів би скасувати наслідки певних подій і повернути все до початкового стану. Але кожна мить мого життя – це нагромадження нових і нових фактів. Кожен із цих нових фактів тягне за собою свої наслідки, – і чим дужче я стараюся повернутися в нульову точку, звідки все й почалося, тим швидше я від неї віддаляюся. Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб ліквідувати наслідки попередніх моїх учинків, і в цьому ділі мені вдалося досягти певних успіхів, так що серце моє сповнюється полегшенням і надією. А проте я мушу здавати собі справу, що кожний учинок, покликаний ліквідувати наслідки попередніх учинків, зрушує нестримну лавину нових подій, і в результаті все стає ще складніше, ніж було. Тому-то я повинен ретельно зважувати кожен крок, щоб, з одного боку, ліквідувати максимум небажаних наслідків, а з іншого, щоб наслідки цієї ліквідації були мінімальні.
Хтось, кого я не знаю, мав би стріти мене, тільки-но я вийшов з поїзда, – та ба, все пішло перевертом. То мав би бути чоловік з валізою на коліщатах, такою самою, як і моя. Дві валізи повинні були наче випадково зустрітися тут, на пероні, серед метушні пасажирів, що спішать від одного поїзда до іншого. Це могло б трапитись цілком випадково, і якби трапилось, ніхто б і не здогадався, що це не просто так. Але той, хто чекав мене, мав іще сказати пароль, – глянувши на газету, що визирала б у мене з кишені, і помітивши заголовок про результати кінських перегонів – він би сказав: «Ага, то переміг Зенон Елейський». Після цього ми б узялися за свої валізи, пововтузившись незграбно з їх довгими металевими ручками, перекинулися б кількома фразами про перегони, про фаворитів і ставки, і розійшлися б кожен до свого поїзда, тягнучи за
