продавала букіністу. Любила слухати музику, але грамплатівок не збирала. Накопичення будь-яких речей перед її очима завдавало їй муки. Щоразу, купуючи щось у крамниці, мала таке враження, ніби вчинила гріх. «Насправді така річ мені не потрібна», — думала вона. Поглядаючи на елегантний одяг і взуття у стінній шафі, відчувала, як болить душа й запирає дух. Така вільна, багата картина, як не дивно, викликала в її пам'яті бідні, невільні дитячі роки, коли її позбавляли всього.
«Власне, що значить для людини стати вільною? — часто запитувала себе Аомаме. — Навіть якщо вона успішно вибереться з однієї клітки, то чи не потрапляє в іншу, ще більшу?»
Коли Аомаме посилала на той світ визначеного чоловіка, то стара пані з Адзабу вручала їй винагороду — клала у поштову скриньку поштового відділення пачку готівки, акуратно загорнутої в папір, без адреси й прізвища одержувача. Аомаме отримувала від Тамару ключ від поштової скриньки, забирала гроші, а ключ віддавала назад. Не перевіряючи згорток, передавала на зберігання в абонементний сейф банку.
Свою винагороду Аомаме не встигала витрачати, й таким чином у неї утворилися певні заощадження. Тому ніякої плати не потребувала. Вона так і сказала старій пані, коли вперше її отримала.
— Та це чиста формальність, — спокійним, тихим голосом, ніби вмовляючи, сказала господиня. — Вважайте її своєрідним правилом. А тому не відмовляйтеся від винагороди. Якщо гроші вам не потрібні, можете їх не використовувати. Коли і це вам не до вподоби, можете анонімно пожертвувати їх якійсь організації. Що з ними робити — ваша справа. Та якби ви мене послухали, то я порадила б поки що їх не чіпати, а десь зберігати.
— Та я не хотіла б мати справу з грішми, — сказала Аомаме.
— Я вас розумію. Однак завдяки тому, що ви
— Не зовсім.
— Бо ви — не ангел і не Бог. Мені ясно, що у своїх діях ви керуєтеся чистими помислами. Тому я розумію, чому не хочете брати за це грошей. Однак такий абсолютно чистий, без будь-яких домішок, намір сам по собі небезпечний. А тому вам треба прив'язати його до землі так міцно, як тримають на припоні повітряну кулю. Якщо все правильно й ваші помисли чисті, ви не зможете робити будь-чого. Розумієте?
Задумавшись на хвилину, Аомаме кивнула.
— Не зовсім, але поки що робитиму так, як ви кажете.
Господиня всміхнулася. І ковтнула квіткового чаю.
— На банківський рахунок грошей не кладіть. Бо податкова служба запідозрить, якщо про них дізнається. Готівку зберігайте в абонементному сейфі банку. Колись стане у пригоді.
— Так і зроблю, — пообіцяла Аомаме.
Коли, повернувшись з клубу, Аомаме готувала вечерю, задеренчав телефон.
— Аомаме-сан! — сказав хрипкуватий жіночий голос. Це була Аюмі.
Приклавши слухавку до вуха, Аомаме простягла руку й, зменшивши вогонь на плиті, спитала:
— Ну, то як просувається поліцейська робота?
— Виписую квитанції за порушення правил паркування і псую людям настрій. Працюю старанно, не так, як чоловіки.
— Це найголовніше.
— А ви, Аомаме-сан, що зараз робите?
— Готую вечерю.
— Завтра маєте вільний час? Як настане вечір…
— Маю, але не збираюся робити того, що недавно. Бо даю своєму організму трохи перепочити.
— Так, і мені це не завадить. Просто я зараз подумала, що хотіла б з вами зустрітись і трохи погомоніти.
Аомаме на мить задумалася над сказаним. Але відразу нічого не вирішила.
— Послухайте, я зараз зайнята — тушкую овочі, — сказала вона. — Ви не могли б подзвонити ще раз за півгодини?
— Гаразд. Ще раз подзвоню за півгодини.
Поклавши слухавку, Аомаме закінчила тушкувати овочі. Потім приготувала суп з місо та пророслими соєвими бобами й з'їла все це разом із нечищеним рисом. Випила півбанки пива, а решту вилила в умивальник. Коли помила посуд і, сівши на дивані, передихнула, знову зателефонувала Аюмі.
— Я подумала, що було б добре разом повечеряти, — сказала вона. — Бо завжди їсти самій нудно.
— А хіба ви завжди їсте самі?
— Я мешкаю в гуртожитку на повному пансіоні, а тому за їдою завжди всі між собою гучно перемовляються. А мені іноді хочеться посмакувати чимось особливим у тихій атмосфері. Де-небудь у модному ресторані. Але самій іти туди не хочеться. Розумієте мій настрій?
— Звичайно.
— Але в такий час навколо нема людини, з якою я могла б разом пообідати. Ні чоловіка, ні жінки. Загалом усі схожі на завсідників якоїсь убогої пивнички. І от я подумала, чи не можна було б піти кудись з вами. Вас це не обтяжить?
— Та ні, зовсім, — відповіла Аомаме. — Гаразд, підемо кудись перекусити чогось смачного. Бо я теж давно цього не робила.
— Справді? — запитала Аюмі. — Це чудово!
— Завтра підходить?
— Так, завтра в мене якраз вихідний день. А гарний ресторан десь знаєте?
Аомаме назвала французький ресторан у Ноґідзака.
Почувши цю назву, Аюмі затамувала подих.
— Аомаме-сан, а хіба це не страшно відомий ресторан? В одному журналі я читала, що там ціни непомірно високі й стіл треба замовляти за два місяці наперед. З моєю зарплатою, гадаю, мені нема туди дороги.
— Не турбуйтеся. Його власник і шеф-кухар — член нашого клубу, якого я треную особисто. Даю йому також поради щодо поживності страв їхнього меню. Якщо попрошу його, то він надасть нам стіл і сильно знизить ціни. Але натомість стіл, можливо, не буде найкращим.
— Та я не проти того, щоб сидіти навіть у стінній шафі.
— Тільки добре причепуріться, — нагадала Аомаме.
Поклавши слухавку, вона трохи здивувалася, що відчуває природну приязнь до цієї молодої жінки- поліцейського. Після смерті Тамакі чогось подібного ні до кого не почувала. Та, ясна річ, це було зовсім інше відчуття — не таке, як до Тамакі. А проте вона так давно не вечеряла ні з ким удвох і навіть не думала, що це можна робити. До того ж компаньйонка виявилася жінкою-поліцейським. Який дивний цей світ!
На Аомаме був невеликий білий джемпер із застібкою на ґудзиках поверх синювато-сірої сукні з короткими рукавами, на ногах — туфлі на високих каблуках від Ферраґамо, у вухах — кліпси, на руці — тонкий золотий браслет. Сумку через плече (звісно, разом із мініатюрною плішнею) вона залишила вдома, а взяла з собою невеликий гаманець від Ла-Баґажері. Аюмі мала на собі простий чорний жакет від Ком-де- Ґарсон поверх брунатної теніски з великим вирізом та елегантної спіднички з квітчастим візерунком. Як і попереднього разу, в руках тримала сумку від Ґуччі, у вухах — сережки з невеличкими перлинами, на ногах — брунатні туфлі на низьких каблуках. Тепер вона здавалася набагато привабливішою й вишуканішою, ніж минулого разу. Принаймні, зовсім не була схожою на поліцейського.
Вони зустрілися в барі, випили легкого коктейлю «Мімоза» на основі шампанського, а потім їх провели до непоганого стола. З'явився власник готелю (він же шеф-кухар) і заговорив з Аомаме. І сказав, що вино в них подається зі знижкою.
— Вибачте, але воно вже відкорковане й для проби його лишилося мало. А вчора до нього висловлювалися претензії, тож довелося його замінити, хоча в його смаку не було нічого поганого. Від одного
